Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Пробачте, мадам.

Жінка взяла дві канапки. Лайм — одну. Натаніель покірно втупився в підлогу, відчуваючи, що чарівник пильно оглядає його.

— Де я бачив тебе раніше? — запитав цей слизький тип.

Жінка смикнула свого супутника за рукав.

— Ходімо, Руфусе! Ото ще вигадав — розмовляти з простолюдином, коли тут стільки справжніх людей... Ой, це ж Аманда!

Чарівник, стенувши плечима, дозволив жінці відтягти себе вбік. Натаніель крадькома позирнув їм навздогін і стривожено помітив, що біс Руфуса Лайма й далі дивиться на нього, повернувши голову на дев’яносто градусів.

Лакей, що стояв поруч, не звернув на цю сцену жодної уваги. А вже бісів він не міг бачити й поготів.

— Якщо канапки в тебе скінчилися, — запропонував він, — бери оцю тацю з напоями. Тутешні гості п’ють, як верблюди. А поводяться здебільшого ще гірше.

Частина гостей вирушила вглиб будинку, тож Натаніель, радо скориставшись нагодою, подався за ними. Він мусив якимось чином відірватися від натовпу, щоб оглянути інші кімнати. Хлопець досі не бачив ані Лавлейса, ні Амулета, і нічогісінько не дізнався про можливу пастку. Поки, щоправда, думати про неї було зарано, адже прем’єр-міністр ще не приїхав.

У коридорі серед гостей стояла та сама жінка з бібліотеки і про щось захоплено говорила. Натаніель зупинився поряд, надавши гостям змогу перемінити спорожнілі келихи на повні.

— Ви самі все побачите за кілька хвилин, — запевняла жінка. — Сама я ще ніколи не бачила такого дива! Саймон привіз його з Персії заради цього вечора.

— Він дуже ласкавий до тебе, — сухо зауважив якийсь чоловік, відсьорбнувши вина.

Аманда Кеткарт почервоніла.

— Так, він дуже ласкавий до мене. Але те, що я кажу вам, — дивовижна річ! Це започаткує нову моду. Тільки майте на увазі, що дотримуватись цієї моди буде непросто — Саймонові люди працювали тут цілий тиждень. Я сама тільки нинішнього ранку вперше побачила цю залу. Саймон казав, що мені перехопить дух... і це правда!

— Прем’єр-міністр! — вигукнув хтось. Гості, схвильовано загомонівши, на чолі з Амандою Кеткарт ринули до входу. Натаніель, як і решта слуг, покірно виструнчився біля колони, чекаючи наказів.

Увійшов усміхнений Руперт Деверо, легенько ляскаючи скинутими рукавичками собі по долоні. Він вирізнявся в захопленому натовпі не тільки завдяки власній ошатності й витонченості (а це, як пам’ятав Натаніель, справляло на інших неабияке враження), а й завдяки своїм супутникам — чотирьом суворим чарівникам—охоронцям у сірому вбранні та здоровенному двометровому афритові з блискучою темно-зеленою шкірою. Африт стояв за хазяйською спиною, і погляд його невблаганних червоних очей без упину пронизував гостей.

Біси аж затрусилися зі страху. Гості заціпеніли в шанобливому поклоні.

Натаніель зрозумів, що прем’єр-міністр навмисне демонструє свою міць зібранню урядовців, частина яких, напевно, давно вже мріяла посісти його місце. Хлопця це видовище по-справжньому вразило. Навже Лавлейс сподівається подолати такого могутнього духа, як цей африт? Навіть думати про таке — божевілля, та й годі.

Аж тут з’явився сам Лавлейс. Він біг до вестибюлю, щоб привітати голову уряду. Натаніелеве обличчя не ворухнулось, але все його тіло аж скрутила ненависть.

— Ласкаво просимо, Руперте!

Міністри палко потиснули руки. Лавлейс ніби не помічав африта. що височів над ним.

Він обернувся до натовпу.

— Пані й панове! Тепер, коли наш любий прем’єр-міністр тут, я оголошую конференцію відкритою! Дозвольте мені від імені леді Аманди привітати вас у Гедлгем-Голлі. Почувайтеся як удома!

Він позирнув у бік Натаніеля. Хлопець заховався в тінь колони. Лавлейсів погляд ковзнув повз нього.

— Невдовзі ми вислухаємо перші промови у Великій вітальні, якій леді Аманда надала нового блиску саме заради нинішнього дня! А тим часом прошу вас до кімнат для гостей, де ви зможете втамувати спрагу й голод.

Він махнув рукою. Гості помалу рушили в зазначеному напрямку.

Лавлейс ступив уперед, щоб поговорити з Деверо. З-за колони Натаніель почув його слова:

— Мені треба зібрати деякий реквізит для своєї вступної промови, сер. З вашої ласки, я повернуся через кілька хвилин.

— Звісно, Лавлейсе, звісно. Як вам завгодно.

Деверо зі своїм почтом покинув вестибюль: останнім плив у повітрі блискучо-зелений африт. Лавлейс якусь мить дивився їм услід, а потім рушив у протилежний бік. Натаніель залишився на місці, вдаючи, ніби збирає порожні келихи, покинуті на старовинних меблях і мармуровому цоколі вздовж стіни. А потім, коли останній лакей пішов, хлопець спокійно поставив тацю на стіл і тихо, мов привид серед ночі, подався навздогін за Лавлейсом.

38

Саймон Лавлейс хутко прямував коридорами й галереями величезного будинку. Він Ішов, нахиливши голову, не звертаючи уваги на гобелени та інші твори мистецтва, що траплялися йому дорогою. І жодного разу не озирнувся.

Натаніель перебігав від колони до постамента скульптури, від книжкової шафи до письмового стола й ховався там доти, доки переконувався, що чарівник уже далеко. Серце його шалено калаталося, кров стугоніла в скронях — точнісінько як тоді, коли він лежав у лихоманці. Тільки тепер він почувався не хворим, а переповненим завзяття.

Наближалася мить, коли Лавлейс мав завдати удару. Натаніель знав про це так чітко, ніби сам усе це замислив. Він досі ще не мав ані гадки, який то буде удар, але відчував готовність до нього і в скам’янілих плечах чарівника, і в його напруженій, гарячковій ході.

Якби скоріше з’явився Бартімеус! Джин тепер був єдиною зброєю хлопця.

Лавлейс піднявся вузькими сходами і зник під аркою. Натаніель пробрався за ним, тихо ступаючи слизькими мармуровими сходинками.

Перед аркою хлопчина озирнувся. Він побачив щось на зразок невеличкої бібліотеки чи галереї — світло проникало сюди лише через вікна в даху. Лавлейс ішов центральним проходом між книжковими стелажами. То тут, то там стояли невисокі вітрини, заповнені всілякими чудернацькими речами. Натаніель ще раз заглянув усередину, переконався, що чарівник уже біля дверей протилежної стіни, — і навшпиньки прокрався до кімнати.

Аж тут Лавлейс