Алекс Фінлі - Останній страх, Алекс Фінлі

ванній, а мама намагалася наповнити кімнату паром, щоб його легені запрацювали. Її м’який голос. Як вона старалася його заспокоїти. Надати відчуття безпеки.

— Ти був сімейним пестунчиком. Усе крутилося навколо тебе, — сказав Дені і смішно скривився. Ніби вдаючи, що ревнував батьків до молодшого брата. Потім враз посерйознішав:

— Метті, я хотів тобі сказати дещо…

— Не треба, — махнув рукою Мет.

Дені замовк, мовчки дивився на брата, а в очах бриніли сльози.

— Ми чомусь завадили, дорогенькі? — пролунав чийсь голос у них за спинами.

Мет повернувся: у променях вечірнього сонця стояв Ґанеш. За ним у золотавому світлі — незрівнянна Кала. Вони взяли два стільці від сусіднього столика і всілися поряд. Кала підсунулася ближче до Мета.

Мет поглянув на брата, той ствердно кивнув.

— А де всі? — запитав Мет. Він запросив усю ватагу з Робін-Холлу.

Ґанеш стенув плечима:

— Кертіс, мабуть, на черговому релігійному зібранні, для Софії милування заходом сонця занадто символічне висловлення токсичного маскулінізму патріархального сприйняття світу, а Ву-Джин нам тут тільки заважатиме: затулить собою усе сонце.

— Нагадай-но мені, — звернувся Мет до Кали, — з якого дива ми обрали цього типа собі в друзі?

Кала похитала головою, ніби й сама дивувалася.

— Вони зараз підійдуть, — відповіла.

Ґанеш зайшов до бару. Дені підвівся, поклав на стіл гроші.

— Ти куди зібрався? — запитав Мет. — Зараз розпочнеться.

Вулиця почала наповнюватися народом, усі розмахували мобільним, робили селфі на фоні розташованого по центру між будинками сонця.

— Просто пройдуся вулицями на свіжому повітрі, — відповів Дені. — Я повернуся пізніше.

Мет спостерігав, як Дені віддалявся від них, крокуючи вулицею своєю звичною гордовитою ходою. Зараз він накульгував після побоїв у в’язниці, але все одно у ньому відразу можна було розпізнати впевненого в собі чоловіка. Якісь двоє дівчат зупинили Дені — напевно, впізнали за фото, яке публікували в усіх газетних передовицях після його сенсаційного звільнення з в’язниці. Дені погодився зробити з ними селфі й пішов далі.

Мет шкодував лише про одне: їхній батько не міг його зараз бачити.

Кала взяла його за руку.

Біля їхнього столика зупинилася машина. На вулиці було не проштовхнутися від пішоходів, які поспішали заповнити Інстаграм своїми фото з виглядом сонця, що повільно котиться до небокраю. Віконце машини повільно опустилося, ізсередини залунала музика.

Ватага з «Лінкін-Парк».

— Ти як? — запитала Кала.

Мет заглянув їй в очі.

Її прекрасні очі.

— Тепер уже добре.

Сара Келлер

Потім

— Мені страшно, — промовила Келлер тихенько в мобільний.

— Ще б пак! Навіть мені самому страшно, хоча я за три тисячі миль звідти, а не в якійсь халупі в Колумбії, — відгукнувся Боб.

Він ніколи не вказував їй, що і як робити, завжди співчував її переживанням, що часом не дуже допомагало. Келлер мало чим можна було налякати. Але так було раніше, коли їй нічого було втрачати.

— А техасець там? — запитав Боб.

Келлер поглянула на Кола Бученена, колегу з Чиказького відділку, який допоміг їй із рейдом до компанії «Марконі». Завдяки успішному завершенню роботи над справою Пайнів Келлер підвищили по службі: після того, як її боса Стена Веба перевели до Вашингтона, вона зайняла його місце начальника Нью-Йоркського відділення ФБР. На новій посаді Келлер могла сама підбирати собі людей до команд в залежності від завдань і потреб. Для деяких їй потрібні були інтелектуали, для інших — ЗТЛ.

Кол нетерпляче поглядав на неї, хвилювався, що вони пропустять нагоду.

— Я хочу поговорити з близнюками, — попросила Келлер, яка все ще нервувалася.

— Поговориш, але потім.

Боб мав рацію. Треба думати позитивно.

— Я зателефоную тобі потім, — сказав Боб. Принаймні він не сумнівався.

— Я тебе кохаю, — сказала вона.

— А я тебе — ще більше. Вперед, супержінко, у тебе все вийде!

Келлер відключила мобільний, зібралася з духом. Підповзла до групи колег, що сховалися у невеликій напівзаваленій хатині з одним-єдиним вікном.

— Увага, хтось наближається, — попередив спостерігач, що слідкував через вікно.

— Це ж треба відшукати його у такій глухомані! — промовив Кол Бученен. — Як вам це вдалося?

— За даними авіарейсів, — відповіла, не замислюючись, Келлер. Наблизилася до спостерігача, взяла в нього бінокль і подивилася через щілину у віконниці.

Якийсь чоловік із пластмасовою каністрою води в руці наближався до дверей хатини — ще меншої за ту, де ховалися вони. Високий, худорлявий, бритоголовий. З вусами. Але ті вуса все одно не приховували рубець — слід від заячої губи, — що тягнувся від крила носа до верхньої губи.

Чоловік зайшов усередину, Келлер віддала агентові бінокль:

— Це він.

Група агентів завмерла, чекаючи сигналу.

— Ви можете залишитися тут, — запропонував Кол. — Ми самі справимося. У мене найкраща група захоплення.

Келлер подумала про маленьку дівчинку Меґі, яка ніколи не ховалася від небезпеки. І зайняла своє місце серед колег. Кол захоплено дивився на неї.

Келлер подала сигнал і разом з іншими вискочила з дверей.

Подяки

Ідея написання цієї книги прийшла мені найтрадиційнішим чином: під час розмови письменника і видавця про книжки та про життя одного похмурого дня у Нью-Йорку. Саме тоді задумка написати сімейну сагу переросла в намір описати історію сімейної трагедії. Джозефе Борнсане, ви — справжній геній, і я був би щасливий, якби ви й надалі допомагали мені у моїй письменницькій творчості своїми мудрими порадами і вишуканим стилем.

Мені дуже поталанило, що в мене найкращий літературний агент — Ліза Ербах Ванс. Я піду за тобою у вогонь, Лізо, адже ти вже не раз таке робила заради мене.

Мені б хотілося висловити свою щиру подяку талановитим і самовідданим співробітникам «Сан-Мартін Прес», особливо Келлі Реґленд, яка доклала чимало зусиль для виходу цієї книги; Мартіну Квіну, Стіву Еріксону, Кейлі Йанас, які зі знанням справи зробили так, щоб світ дізнався про неї; Кейтлін Северіні,