Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

І раптом хлопець побачив, як на корабель стрімко сідає Толій. Учитель Алессіо зістрибнув на палубу й відразу кинувся до Кірка. Наставник тримав у руках кайдани. Вони були з чорного блискучого металу, а ланки ланцюга мали незвичну квадратну форму. Алессіо миттєво застібнув кайдани на зап'ястях непритомного мага.

В цю хвилину з капітанської каюти показалася Софія. Вона відразу відчула, як навколо Кірка почали діяти якісь чари. Від надітих на мага кайданів так і віяло потужним чаклунством.

- Кайдани Антимагії, - пояснив Алессіо.

З капітанської каюти поволі вийшов Петроній.

Побачивши, де Артур, дівчина кинулась до нього. У присутності Алессіо і короля лише погляд видавав усе, що в неї було у душі.

Артур із Софією не встигли ще й слова сказати один одному, як побачили, що на борт корабля по черзі підіймаються зі шлюпки Антоній, Стефан, Карло і Лука.

Охоронці короля відразу підбігли до нього.

- Огляньте корабель! - наказав їм Петроній.

Антоній і Стефан про всяк випадок чатували біля Кірка, що почав потроху приходити до тями й ворушитися під грудою розсипаних речей.

Побачивши, що батько йде до нього, Артур, ще раз спробував підвестися й піти йому назустріч. Але різкий біль не дав йому це зробити.

Король Петроній підійшов і сів мовчки біля Артура на палубі.

Артур був блідий. Він ледь підняв очі на короля, очікуючи його гніву та засудження. Але побачив повні сліз очі батька.

- Сину, якби ти загинув тепер від руки Кірка, я б ніколи собі цього не пробачив. Я б просто помер.

- Батьку, ну що ти, - Артур знітився, він ніколи не бачив раніше Петронія таким.

- Я люблю тебе. І мама тебе дуже любила, - Петроній і не намагався вже стримувати свої почуття.

І від тієї хвилі батьківського тепла щось всередині хлопця затремтіло і відкрилося назустріч. Слова самі народжувалися в глибині серця і ніщо не заважало їм злітати з вуст.

- Пробач! Батьку, пробач!

- Пробач? Ти про що?! Артуре, та я щасливий вже через те, що бачу тебе живого! 

- Я не розумів тебе, - продовжив хлопець. - Я вважав тебе несправедливим і жорстким до себе. Лише тепер усвідомив, скільки на тебе самого звалилось турбот і неприємностей. А я лише їх додавав замість допомагати тобі.

- Артуре, я завжди намагався бути справедливим щодо тебе. Але після того, як ти залишився без матері, - Петроній на мить замовк, - я повинен був бути щедрішим на увагу і тепло.

Петроній поклав руку на плече сина.

- Батьку, я хочу сказати тобі щось дуже важливе. Вчора, намагаючись виконати твоє доручення і врятувати мешканців Мейолли, я усвідомив одну річ. Ти допоміг зрозуміти мені, що головне завдання короля і лицаря - дбати про людей, які довірили йому свої життя.

Артур зустрівся з теплим люблячим поглядом батька.

- Лицарю, я пишаюся тобою, - почув хлопець від короля.

Батько і син міцно обійнялися.

В цей час Софія, що стала випадковим свідком їх розмови, сиділа, затамувавши подих. Радіючи за Артура, вона водночас різко відчула, як вже скучила за своїми батьками.

Тим часом з-за обрію над морем почало сходити сонце.

- Батьку, а як ти вчиниш з Кірком? - раптом запитав Артур.

- Після всього, що він накоїв, його треба було б просто вбити на місці. Але я не вбивця, а король. Тож на Кірка чекатиме справедливий суд.

До них підійшов Алессіо.

- Учителю, а як ви з Толієм так швидко опинились тут? Адже сигналу променем, про який ми домовлялись, я подати так і не встиг? - запитав хлопець у вчителя.

- Побачили здаля фіолетове сяйво. Ми зрозуміли, що то сигнал від тебе і поспішили на допомогу.

- Бачу антимагічні кайдани знайшли нарешті своє застосування, - зауважив король, глянувши на Кірка.

Зробивши чергову марну спробу встати, Артур скривився від болю в нозі.

- Та у нього ж відкрита рана на стегні. І він геть виснажений! - вигукнув батько.

- Перед тим, як відлетіти з палацу, ми з Толієм зустріли Вінченцу. Вона повернулась до палацу і лікує поранених просто неба, - розповів учитель. - Толій миттю Артура до неї донесе. А ми в цей час на шлюпці доправимо негідника у в’язницю.

- Я полечу з Артуром! - вигукнула Софія.

У наступну мить дівчина відразу зніяковіла: всі погляди були направлені на неї.

Артур її пропозиції видимо зрадів, а король з Алессіо лише переглянулись, посміхаючись.

Антоній і Стефан допомогли принцу сісти на орла. Софія сіла за Артуром, підтримуючи його зі спини.

Орел-велетень обережно здійнявся у небо. Вони летіли у світлі променів, якими схід сонця лагідно золотив простір.