Андрій Руккас - На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

повстанський рух та організаційну діяльність повстанських установ ДЦ УНР зазнали невдачі. Діяльність Повстансько-партизанського штабу, Всеукраїнського центрального повстанського комітету, Козачої ради Правобережної України не дала реального результату. Попри достатньо розгалужену підпільну мережу, петлюрівський повстанський рух залишався переважно стихійним і неконтрольованим. Підняти селян на всеукраїнське повстання не вдалося. Скоріше, навпаки, намагання об’єднати різні повстанські загони й комітети, налагодити між ними контакти дозволяло чекістам швидше натрапити на їхній слід і розгромити. Важко погодитись із тими дослідниками, які вважають, що селянський рух, який був пов’язаний із боротьбою за відновлення УНР, мав найбільш організований і масовий характер. За відсутності відповідних статистичних даних складно порівнювати загальну чисельність в Україні уенерівськйх та анархо-махновських повстанців, але перевага анархо-махновців на Півдні та їхня присутність в інших губерніях переконують у надзвичайній масовості та загальноселянській підтримці махновщини. Що ж до рівня організованості, то тут перевага безперечно на боці Н. Махна та його прихильників.

Таким чином, селянський повстанський рух 1917—1921 рр. був поліморфним і різнобарвним. Це ускладнює його об’єктивну оцінку, виключає можливість категоричних узагальнень щодо всього явища загалом і, отже, унеможливлює його ідеалізацію. Серед сотень тисяч повстанців можна знайти як щирих «політичних» повстанців, так і тих, хто прикривався політикою; національно свідомих борців за незалежність України і таких, які просто воювали проти всіх, хто наближався до села; порядних та чесних і таких, чиї вчинки огидні; тих, які жертвували життям заради інших, і тих, хто займався особистим збагаченням; тих, хто пішов у загони добровільно за покликом серця, і тих, хто опинився там вимушено або випадково.

Радянські історики позитивно оцінювали тих повстанців, які боролися з гетьманцями, денікінцями, петлюрівцями. Ті ж, хто воював проти комуністичної влади, були затавровані як «політичні бандити». Сучасна історіографія, позбувшись ідеологічних штампів, суттєво просунулася у вивченні й розумінні багатоликого повстанства. Проте в межах сучасного національного наративу теж не завжди вдається зберегти об’єктивність. Відібрані численні приклади «державотворчих» дій та прагнень повстанських загонів без зазначення їхньої частки в загальній масі повстанства дають підстави формувати гіпертрофоване уявлення про «національно-державну» спрямованість дій і настроїв повстанців і — що тим більш неприйнятно — ототожнювати ці уявні настрої з позицією всього селянства.

У багатоликому й мінливому повстанському русі важко визначати загальне й специфічне. Через запеклість та тривалість боротьби повстанців із радянською владою в сучасних дослідженнях як одна з найбільш характерних рис подана антикомуністична спрямованість повстанського руху. Однак, як слушно зазначають Д. Архірейський та В. Ченцов, українське селянське повстанство «зароджувалося насамперед як рух антидержавної спрямованості (адже бувало, що повстанці одночасно діяли і проти червоних, і проти білих, і проти Армії УНР), і лише остаточна перемога більшовиків у регулярній війні зробила їх зрештою єдиним і головним ворогом українського повстанця». Будь-яка влада змушена була вступати в конфлікт із селянством, яке творило власну революцію «знизу». Отже, якщо в мішанині людей, угруповань, партій і гасел повстанського руху все ж спробувати знайти «стрижневу» рису то це, на нашу думку, саме селянський антиетатизм.

Спроби представників української інтелігенції, які намагалися скористатися селянською самоорганізацією заради перемоги революції «зверху», виявилися вкрай малоефективними. Навіть у «мирний» період 1917 р. залучити до внутрішнього або зовнішнього захисту держави численне, але обмежене місцевими інтересами сільське Вільне козацтво не вдалося. Протягом 1918—1921 рр. численні спроби українських партій та владних органів УНР належним чином організувати й контролювати повстанців теж були марними. Організаційних і бойових успіхів досяг лише прихильник «безвладного ладу» Н. Махно, що тільки підтверджує відзначене вище.

Тому варто цілком погодитися з О. Михайлюком, на думку якого, «причини селянського повстанства слід шукати не лише у внутрішній політиці режиму, як вважають деякі дослідники (хоча і цього не можна заперечувати), а й у природі самого селянства та повстанства, загальному контексті революції та громадянської війни. Узагалі в основі протистояння між владою й селянством лежали більш глибокі соціокультурні фактори». Фактично науковець не лише вказує напрям для подальших перспективних досліджень селянського повстанського руху 1917—1921 рр., а й пропонує по-новому осмислити причини невдачі Української національно-демократичної революції. Подальше ґрунтовне й усебічне доведення антидержавності поглядів і дій українського селянства дозволить говорити про певну вимушеність застосування до селянства насилля та репресій із боку будь-якої державної влади незалежно від її політичної ідеології. І тоді неминуче постане питання про хоча б гіпотетичну можливість побудови в той час української національної, але демократичної, нездатної на примус і карально-репресивний тиск держави.

Ілюстрації

ІСТОРІЯ БЕЗ ЦЕНЗУРИ

За підтримки

Інституту історії України НАН України Історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Українського інституту національної пам’яті

Рекомендовано до друку вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному з нас самому виступити суддею в цих суперечках.

• Центральна рада та українізація в російській армії 1917—1918 років

• Війни з Радянською Росією та Білою армією 1917—1919 років

• Повстанський рух в Україні 1918—1921 років

• Війна ЗУНР і УНР проти Польщі 1918—1919 років

Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.

Володимир В’ятрович,

голова Українського інституту національної пам’яті