Марк Лапкін - Отець всіх лис, Марк Лапкін

- Як це, "налаштований дещо інакше"? До чого ти хилиш, Олеже? - з викликом у голосі, запитував червоний монах.

Незважаючи на старий вигляд, у своїх промовах Риба звучав неприродно юнацько. Його шкіра хоч і виглядала старезною, але з кожною його новою реплікою властива багатьом людям похилого віку аура мудрості випаровувалася в майже безхмарне небо.

В очах Олега, Риба був усе ще сповнений дикого вогню і незламної енергії, а мудрість - це насамперед породження втоми. Незворотної, наростаючої з кожним місячним роком втоми.

Мудрість ретельно прожовує і без залишку ковтає навіть найгарячіші з мрій, проковтує найколючіші з образ. І ні, мудрість їх не перетравлює. Тому, потрапивши в особливу тряску, будь-яка мудрість може закінчитися і виблювати назад усе, що вона так довго утримувала всередині.

У праведному житті не може бути напівзаходів. Навіть праведник не застрахований від долі запам'ятатися лише старим дурнем, обмовившись у передсмертному зітханні.

- Мозок, схиблений на чомусь. Це якщо одним словом, - відповів Рибі Олег. - Треба обов'язково бути схибленим на чомусь, щоб жити монахом. Навіть якщо це схибленість на позбавленні від усіх схиблень - це просто інша схибленість. Там уже одне іншому різниця, чи то друг із дитинства, чи то схибленість на порожнечі, - закінчив Олег і посміхнувся так широко, щоб співрозмовник міг перерахувати всі його зуби на верхньому ряду.

- Ти був далекий і водночас близький у своїх здогадках, - повідомив Олега монах Риба. - І здається мені, що ти хтось, кому до кінця не все одно. Ще й день завтра поганий, - задатком виправдовував себе Риба. - Тому тобі я скажу - Риба не був мені справжнім другом. Я злочинно сильно любив його батька.

Курс, яким так довго йшли здогадки Олега, різко змінився. Можна сказати, думки Олега заблукали в болотистій історії його співрозмовника.

Згадай усе, чи була б у Олега запасена в кишені таємниця? Серце іноді туди падає.

І чому люди навмисне діляться з Олегом своїми секретами? Чи не тому, що вони помічають його почуття такту і тут же ним зловживають? Настоятель без храму був першим, хто в цьому побічно зізнався.    

- Спочатку я думав, що Демон мені добряче посприяв із цим градом. Тоді я не знав нічого про Демонів і просто дякував нещасному випадку, - з огидою від себе самого розповідав червоний монах. - Йому не потрібно було більше ховатися від його дружини або Риби. З мого боку, мені не потрібно було імітувати дружбу з його сином.

Червоний монах долонями розтер щоки і лоб.

- Після смерті родини, батько Риби не міг більше залишатися на Заході. Він рушив глибоко на Схід і всі канікули я відвідував його. З перших днів там, він не сидів склавши руки. Він займався плануванням і будівництвом каплиці. Це пізніше, і вже під моїм керівництвом каплиця переросте в перший храм молодого міста Мільйона Троянд, але першу цеглину заклав усе ж таки він, - немов читаючи це з таблички, продовжував розповідати старий монах. - Але поки ми так довго були порізно, доля встигла остаточно добити останнього з сімейства Карасів. Я проґавив фатальний день, коли мій здоровий, воістину вродливий чоловік поміняв свої золоті роки на місяці невгамовної скорботи. Невиліковне горе ніяк не полишало його душу і роз'їдало розум, - монах Риба подивився Олегові в очі. - Коли я з кінцями переїхав у місто Мільйона Троянд, він перестав упізнавати мене. Він думав, що я - це його воскреслий син. Я й не перечив. Як бачиш, Олеже, не перечитиму йому й досі.

Олег був обурений. Він почувався обдуреним, а свій час даремно витраченим. Як узагалі, Риба примудрився недоговорювати про те, хто він насправді?

- Так ось звідки ти - старий западенець! - щиро обурювався Олег. - Ти не народився в місті Мільйона Троянд, а переїхав звідкись із Заходу! Який же ти мені тоді земляк?!

- Шпак! - вигукнув Риба. - Сумарно я прожив із півдесятка твоїх життів у цьому місті.

Олег почухав свою рідкувату бороду. Аргумент Риби з цього питання був вагомим. Потрібно було змінити вектор розмови.

- І чого ж ти забув тут, на Півночі? - цікавився Олег.

- Я не можу бути осторонь і молитися за цей світ, як хотів того Риба, - відповів настоятель згорілого храму. - Коли в місті Демон - у руках має бути зброя. Руки, присвячені молитві, не можуть її тримати.

Олег саркастично закивав.

- Лихо сказано, - прокоментував він. - Ось куди тебе привели вкриті пилом і павутиною спогади про твого сумного дитинотраха.

Старий Риба відкрито обурився.

- Не називай його так! - в серцях вигукував Риба. - Я не був тоді дитиною!

Повітря на вершині Жаби стало розрідженим. Вдихи Олега слабо насичували його кров і легені. Сердячись, червоний монах ніздрями висмоктував усе повітря на вершині скелі, залишаючи лише його крупиці Олегові.

- Ви - монахи, не дорослішаєте, - поправив старого Олег. - Я думав, що ти тут із тієї самої причини, що й я. Просто тому, що справа має бути зроблена, - Олег важко дихав. - Ціле військо з монахів. Зібралося далеко на Півночі, - перериваючись на глибокі вдихи, продовжував він. - Щоб що? Щоб ти набрав собі вболівальників і глядачів для вистави? Або як ти бачиш свій асистований суїцид через Мару? Мені не зрозуміти, - Олег перервався не тільки заради акцентованого вдиху, а й щоб доповнити себе, - ні, я не хочу розуміти.