Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

вони вийдуть. Благословенні коханці Озера Духу — з таким заголовком наступного дня вийшла щоденна газета La Presse, яких в останню мить урятував глухонімий хлопчик.

Метр Ляпуент, який ішов із ними, посадив їх у свою карету. Візник одразу ж рушив, щойно до них сів Жозеф Лявальєр. Доки брати обіймалися, Олена ставила собі питання: перед народженням сина вона попросила цього священника піклуватися про нього й стати його хрещеним батьком. Коли, переодягнена у черницю, вона перетинала ризницю в супроводі Розен і Аранка, він благословив її втечу і не намагався затримати. Чи є у нього інша причина бути тут сьогодні, окрім як підтримати брата і батьків?

— Я виконав обіцянку, — сказав Жозеф, відповідаючи на її запитальний погляд.

— Яку обіцянку? — занепокоївся Александр.

— Стати хрещеним батьком нашому немовляті й узяти його під свою опіку, — відповіла молода мама, не відводячи погляд від священника.

— Ви знаєте, де дитина? — запитав метр Ляпуент.

Не звертаючи уваги на адвоката, Жозеф і далі звертався до Олени.

— Після ваших пологів ви були без свідомості, і мосьє кюре наполіг, щоб я пішов і охрестив дитя того самого вечора.

— Ще до того, як Азад Фортен прийшов за ним?

— Так, начальник поліції з’явився там близько опівночі. Я дізнався про це пізніше.

— Ти охрестив нашого сина? — здивувався Александр.

— Так, а ще мав вибрати йому ім’я... Міг би просто назвати його Жозефом, що було б доречним за хрещення новонародженого, та я не хотів, щоб у вас закралася підозра, що я хотів, щоб мій хрещеник мав таке саме ім’я, як у мене. Порадитися з вами я не міг, тому мав вирішувати сам.

— І що ви вибрали? — запитала вона з побоюванням.

— Я пригадав, що вашого батька звали Антоном. Тож і подумав про Ентоні.

— Ентоні! Мені подобається! — зізналася вона радісно, шукаючи поглядом схвалення від Александра.

— Так, гарне ім’я, кивнув він.

Але турбувало його дещо інше.

— Кого ти записав батьком у свідоцтві про народження? — запитав він старшого брата.

— Я говорив із мосьє кюре і розповів йому вашу історію. Враховуючи неоднозначну ситуацію, що супроводжувала народження вашого сина, ми погодилися, що краще було записати: Батько невідомий. Так тобі буде легко вписати твоє ім’я. Якби там було чиєсь інше ім’я, то ти мав би тепер усиновити свого власного сина.

— Дякую, Жозефе!

— Аж серце радіє, що імені Тефаняка не буде у свідоцтві про народження нашого сина, — поспішно додала Олена.

— А моє записане як хрещеного батька, — заявив гордо Жозеф.

— Кого ви взяли хрещеною матір’ю?

— Розен.

— Справді? — здивувалася Олена.

— Вона вам нічого не сказала? Я вражений, вона була так рада прийняти пропозицію!

— Ні. Бідна Розен, вона безсумнівно звинувачувала себе, що дивилася за дитям не так, як мало б бути, бо Фортен прийшов за ним, коли вона спала. Сподіваюсь, вона не думає, що я серджуся, що індіанка стала хрещеною матір’ю мого сина! Вона — моя найкраща подруга. Я напишу їй, і ми завітаємо до неї. Правда ж, Александре?

— Так, звичайно. А тепер найважливіше, мусимо вимагати, щоб вони нам сказали, де наш син. Метр Ляпуент, ураховуючи, що ми вільні, сподіваюсь, нам буде легко отримати інформацію?

— Свідчення Толі мені відомі ще від учора, тому секретар нашого кабінету вже направив запит про це Азаду Фортену з попередженням, що відповісти він має відразу, як отримає телеграму. Ми впевнені, що він знає. Я відвезу вас у Віндзорський готель, де ми зарезервували для вас кімнату. Ви там спокійно можете чекати на відповідь, яка має надійти вже сьогодні увечері, найпізніше — завтра.

Він нахилився до віконця, щоб попередити кучера, та Жозеф зупинив його.

— Попросіть його заїхати радше за цією адресою.

Він дістав клаптик паперу з кишені свого пальта. Всі запитливо дивились на нього.

— Ентоні там, — відповів він на їхнє німе запитання.

— Чому було б не сказати мені раніше? — закинув йому Александр. — Ти ж знав, як я шукаю його.

— Бо дізнався тільки вчора, коли приїхав з Абітібі, щоб бути присутнім на завершенні твого процесу.

Правник передав записку візнику, і той скерував коней повільним клусом.

— Не можу повірити, прошепотіла Олена, схиляючись до Александра. Ми разом, вільні. І їдемо до нашого сина!

Сповнена почуттів, вона притулилася до плеча коханого, якого так хотіла побачити. За чверть години упряжка зупинилася перед будинком із червоної цегли в англійському стилі.

— Ти скажеш, нарешті, хто тут живе? — вимогливо мовив Александр.

— Друзі, — просто відповів Жозеф. — Терпіння.

— А наш син уже давно тут? — поцікавилася Олена.

— Уже деякий час.

— Александре, ти розумієш? Я знову знайду свого маленького. Я ледве бачила його після народження. А ти, ти познайомишся зі своїм сином!

Сльоза, яку не можна було зупинити, котилася по її щоці, солона перлина, яку Александр витер кінчиком пальця.

— Ходімо туди, — сказав він, узявши її за руку, щоб допомогти зійти з карети.

— Я зачекаю вас, щоб відвезти до Віндзорського готелю, — крикнув їм адвокат Ляпуент.

Підіймаючись сходами, що вели їх до невимовного щастя бути з віднайденим сином, Олена й Александр тремтіли.

Двері їм відчинив Едмон Лявальєр. На ньому ще й досі було пальто.

— Тату! — здивувався Александр. — Ви тут живете?

За ним стояла Імельда з почервонілими очима, було видно, що вона плакала. Едмон відступив, щоб дати дорогу сину й жінці, яку той кохав.

— У вас є всі підстави ненавидіти мене, — визнала Імельда, коли Олена проходила повз неї. — Хочу тільки, щоб ви колись змогли вибачити мене.

Почувся плач немовляти.

— Це наш син? Де він? — запитав Александр.

— Там, нагорі, — відповів Едмон, вказуючи на широкі вигнуті сходи, що вели на горішній поверх.

Александр узяв Олену за руку, і вони щодуху побігли сходами. Нагорі вони зупинилися, не наважуючись повірити, що за дверима кімнати був їхній син. Вони дивилися недовірливо один на одного.

— Нумо, зайдемо? — запропонував Александр.

— Спершу міцно обійми мене, — сказала Олена. — Забагато щастя, і мені страшно. Я вся тремчу, мені потрібне твоє кохання.

З безмежною ніжністю Александр притиснув її до себе. А тоді відчинив двері.

У дубовій колисці біля вікна заходилося плачем гарне дитя з ясними очима, по його щоках збігали струмочки сліз. Побачивши їх, немовля перестало плакати, і, наче чекало на них від самого народження, простягнуло свої гарненькі рученята.

— Ентоні, — шепотіла Олена, беручи