Левко Лук'яненко - На землі кленового листу, Левко Лук'яненко

зробила культом і, створивши надзвичайно розгалужену мережу різноманітного обслуговування людей, поступово перетворює їх на парникові створіння, що ціною втрати індивідуальності здобувають приємний затишок. Людина нервово вичерпується у вертикальних взаєминах. Домашній затишок стає для неї чимдалі миліший і дорожчий, дедалі слабшає потреба в горизонтальних неформальних зв’язках. Парниковий ефект ослаблює волю, і людина щораз менше схильна жертвувати своїм добробутом задля спільної справи. Цивілізація страшенно розширює обсяг знань, прилучає людину до всіх континентів і далеких космічних світів, але віддаляє її від рідних. Як можна про них думати, коли вони десь там далеко, а тут, у теплій хаті біля телевізора, так затишно й приємно?

Повстанці

Під час війни, з просуванням радянської армії на Захід, загроза потрапити до рук КДБ й НКВС зрушила зі своїх місць велику кількість різних людей, що мали якийсь зв’язок з німцями, з повстанським рухом і просто людей, що боялися більшовицької влади, і примусила тікати на Захід. Керівництво ОУН і повстанці та ця величезна маса політично активних людей склали другу хвилю політичної еміграції. Вони роз’їхалися по різних країнах Європи й Америки і створили різні організації і політичні партії, що повели широку політичну діяльність, спрямовану на захист прав України. Значення цієї діяльності особливо зростає з 60-х років, коли була налагоджена більш-менш систематична взаємодія націоналістичної еміграції з патріотичними силами в Україні за схемою: Україна витворює правозахисні й націоналістичні документи й передає еміграції, еміграція розмножує їх через газети і передає на радіо «Свобода» та інші західні радіостанції, ці радіостанції транслюють матеріали на Україну.

Взаємодія політичної діаспори з націоналістами України урізноманітнила її дії, збільшила вагу і роль у боротьбі супроти московської імперії і прискорила свободу України.

Організації

Керівництво й активісти національно-визвольного руху в Україні, які виїхали під час і після війни за межі України і розселилися в різних країнах, створили в них, в т.ч. і в Канаді, ОУН (а потім різні її напрями) та інші політичні й ветеранські організації. Вони разом з довоєнними організаціями та церквами підтримували український дух серед діаспори та емігрантів, протидіяли асиміляції і комуністичній пропаганді та поширювали правду про імперію зла і прагнення українського народу до національної свободи.

Керівники організацій були здібні й активні люди, і цілком зрозуміло, що вони й на наступних з’їздах (конгресах) були знову обрані до керівних органів. Минуло десяток років. Підросли й змужніли нові молоді люди, але старе керівництво завдяки розгалуженій мережі своїх людей не пропустило нову поросль до керівних органів. Не пропустило на другому, третьому конгресах. І тоді молоді люди, що відчували силу до керівництва, почали віддалятися від українських організацій і шукати місця для використання своїх здібностей у канадському середовищі.

Відплив здібних українців від українських організацій (а часом і від українства загалом) не налякав старе керівництво. Воно не пішло на ротацію кадрів. Не пішло ні через десять років після війни, ні через двадцять, не пішло, та й годі.

Сумна статистика швидкої асиміляції українців волала до них: не відганяйте здібних людей від себе, запровадьте в статуті ротацію керівних кадрів, поступіться, дайте молодим надію! Не почули! Створили собі затишні кубельця, вмостилися в них тепленько й сидять.

Ось така природа людська. Виникла альтернатива: поступитися місцем задля активізації опору асиміляції чи хай скорочується українство, як хоче, аби їм було тепло на насидженому місці? Вони обирають друге. Дивлячись на жахливі темпи скорочення україномовного населення Канади, вони бачать вину у чому завгодно, тільки не в собі та закостенілих структурах своїх організацій. Навіть проголошення України самостійною державою не сколихнуло їх і не спонукало скликати надзвичайні з’їзди для реорганізації діаспорних структур і оновлення їхньої діяльності. Як не пече їх факт, що 42 відсотки людей, які українську мову назвали 1986–1992 років рідною, мають понад 65 років, так не пече їх страшна суперечність поміж реальностями 1990–93 років і системою діаспорних організацій.

Той же парниковий ефект прагнення йти шляхом найменшого опору і небажання ворушити й міняти будь-що, небажання напружувати волю й діяти, проявляється і в ставленні до навчання дітей української мови. Їх туди водять, але як їх навчає вчителька, жодна українська організація не цікавиться, бо жінка дістала вчительську працю, нею вона дорожить, і ніхто не сміє контролювати рівень її відповідності учительській посаді. Між учителькою і батьками дітей зберігається мир і спокій, дарма що вона не вміє навчати учнів.

Якщо нервове перенапруження на роботі і забезпечення всіх побутових потреб розвиненою системою сервісу вже призвело до зменшення активності щодо позавиробничих проблем (і часом до великої байдужості й безпринципності), то до чого ж технічний прогрес приведе людину через 25 років?

Перспективи

До 24 серпня 1991 року боротьба за самостійність України була психологічною установкою всього активного націоналістичного українства. Цьому було підпорядковане все духовне життя, в цьому був його сенс. 24 серпня 1991 р. Україна стала самостійною. Мета життя досягнута. А позаяк життя не зупиняється, то що ж робити далі?

На початку еміграції після Другої світової війни високий накал політичної боротьби підтримував у багатьох людей готовність повернутися до рідного краю. З бігом часу відсоток таких людей зменшувався, і на час проголошення самостійності таких залишилося одиниці. Отже, канадські українці зостаються в Канаді.

Українці Канади забувають українську мову, але залишаються українцями.

Чи бажано це?

Не бажано, щоб українці втрачали українську мову, але вони її втрачають. За таких умов було б добре, щоб вони, навіть втративши мову, зберігали щирі почуття до України і вважали себе українцями.

Якщо в Україні ми визнаємо за українців людей, що забули українську мову і послуговуються російською, то чи можемо забороняти канадським українцям називати себе українцями через ге, що вони забули українську і послуговуються англійською? В Україні, щоправда, на російськомовних українців ми дивимося як на жертв примусової русифікації і при цьому маємо на увазі, що зі зникненням примусу і перетворенням української мови на державну мову ці зрусифіковані українці повернуться в рідне лоно. Щодо канадських українців у нас немає такої великої надії. Повертатимуть вони чи ні, залежатиме від багатьох чинників, у тому числі й чинників суб’єктивної природи.

Можна чи не можна залишатися українцем без знання української мови

Відповідь на це запитання дає нам історія. Багато українців Сибіру страшенно обурюються, коли через їхню російську мову їх вважають росіянами. Другий приклад — євреї: більшість із них не знає єврейської мови і послуговується мовами країни свого поселення, проте це їм не заважає вважати себе євреями.

Знаємо письменників, що писали іноземними мовами. Наприклад,