Ніклас Натт-о-Даг - 1793

за десять кроків від цього місця. Я був тут, і він побачив мене між людьми. Я стояв якраз тут. Коли наші погляди зустрілися, я побачив, що він мені вдячний. Своїм обманом я довів йому, що світ — не те пекло, яке він так ненавидів. Він повірив мені. А я тим самим довів, що брехливість і підлість — загальна риса всіх аристократів, тепер уже без винятків. Своїми папірцями я позбавив його життя. Він востаннє глянув на мене через плече, коли віз рушив до Гаммарбю, і більше ми не бачилися. Господиня «Гамбурга» пані Норстрем видряпала на кухлі сьогоднішню дату й прізвище Юганссон. А справжній Юганссон під прізвищем своєї матері зараз їде до Фредріксгальда, де спробує влаштуватися у броварню на роботу. Це кухоль Юганнеса Балька. То що, Мікелю Карделю, вип’єш зі мною востаннє?

Кардель мовчки простягає свою перев’язану праву руку, схвильовано бере кухоль з криво написаними літерами й цифрами і одним махом випиває все до дна. Гучно видихнув, ковтнувши палючий напій.

Вінґе підвів очі:

— Якось ти питав, дитина моя чи офіцерова. Я досі не знаю, але дуже сподіваюся, що його.

Тяжко піднявся, тримаючись за спинку лави, і побрів до виходу. Не встиг дійти ще й до середини зали, коли Кардель гукнув його здавленим голосом:

— Ти якось розповідав про те відчуття… Коли стоїш над темною безоднею і тримаєш лише вогник у руках. Тепер залишилася тільки тьма?

Сесіл Вінґе усміхнувся. Дивна усмішка — сповнена болю, перемоги й поразки, але вільна від каяття.

Стокгольм обнімає одна з останніх ночей цього року. Здіймається над стінами цитаделі Кастеллет, вкриває фасади королівського палацу й повзе далі до шпилів церковних дзвіниць. Ніч розлягається над Солоним озером, опускається на Корабельну набережну й Місто між мостами, Полгем і Ріддарефіорден. Тіні на міських вулицях дедалі довші…

З кожною наступною годиною Сесіл Вінґе щораз більше кашляє. Стримати кашель уже не вдається, та й немає причини старатися. Він усміхається Карделю. У тьмяному світлі свічки Мікель бачить червоні від крові зуби.

Авторська післямова

Роман «1793» ґрунтується на величезному масиві історичних матеріалів. Уже від самого початку роботи над ним я це сприймав як перешкоду й необхідне зло, адже мусив якось вплітати в ці факти свою сюжетну лінію і драматичний задум. Та згодом з’ясувалося, що це зовсім не перешкода, а навпаки.

1793 рік я вибрав через постать Югана Ґустава Нурліна. У січні він прийшов на зміну колишньому начальникові поліції Нільсу Генріку Ашану Лільєнспарре, а вже в кінці року покинув посаду, а замість нього призначили розтратника Ульгольма — саме це стало тлом роману. Коли ж почав писати третю частину, зрозумів, що вибір року був дуже вдалий: у чудовій монографії Ґуннара Рудстедта про Лонгольмен до найдрібніших деталей описано умови утримання жінок у в’язниці-прядильні, як і взаємини між згодом засудженим головним наглядачем Петтером Петтерссоном, інспектором в’язниці Б’єркманом і його заклятим ворогом пастором Неандером. Саме на 1793 рік припала кульмінація конфлікту між останніми двома персонажами, яким і закінчилася їхня тривала служба на Лонгольмені. Окрім того, зима 1793 року виявилася найлютішою з часу, коли в середині століття почали регулярно вимірювати й фіксувати метеорологічні показники.

Сучасні досягнення інформаційних технологій значно полегшили написання історичних творів. Наведу лише один з багатьох прикладів: у згаданій вище монографії Рудстедт наводить, що інспектор Б’єркман своїм басом співав арію Геракла з опери Крістофа Віллібальда Глюка «Альцеста», поставленої у стокгольмській Опері. Кожен охочий може знайти цифрову версію лібрето опери «Альцеста», яке переклав шведською Юган Генрік Келлґрен, прочитати арію Геракла, знайти там рядки, що їх якась дівчина, справді засуджена 1793 року, цілком могла почути з вікна інспекторової квартири, чекаючи під воротами в’язниці. Можна навіть послухати запис цієї опери. Ці й багато інших деталей зараз можна знайти усього за кілька хвилин. А уявіть, скільки часу й праці забрали дослідження цього періоду у великого Пера Андерсона Фоґельстрема, коли він збирав матеріал і писав свою трилогію «Діти» чотири десятиліття тому.

Сподіваюся, анахронізми й неточності, які вкралися до роману, — результат письменницької недосвідченості, а не лінощів і недостатньої старанності. У романі є й кілька свідомих відступів від хронології. Скажімо, будинок Кейсера на Теґельбакен, де зараз розташований будинок Центральпалацет, 1793 року ще не добудували. Але я ввів цю будівлю в роман з кількох причин: по-перше, щоб показати вигаданість подій і не компрометувати нащадків власників будівлі, по-друге, віддаючи шану роману «Кривава драма» 1896 року, — там описано вбивство, скоєне в цьому місці, а ще згадано, ніби бордель там був з часів короля Адольфа Фредріка, хоча в ті часи біля озера Клара не було нічого, крім болотистого пустиря.

Зараз, коли роман закінчено, я бачу, що саме ці дослідження і пошуки матеріалу стали його осердям. Зосередженість на одному 1793 році, виведення з фокусу всіх інших періодів дало змогу побачити розпливчату раніше картину ясно й чітко. Оскільки «1793» — художня література, а не наукова, наводити список джерел було б зайвим. Але в кожному разі я хочу подякувати письменникам і дослідникам, які присвятили свої життя збереженню знань, без яких написати свій роман я не зміг би. Хай це буде вступ до моєї завершальної подяки.

Фредріку Бакмане, ти став кращим другом моїм і мого рукопису, ніж я цього заслужив. Ми понад десять років майже щодня говорили про літературу, і нікому іншому я не звірився б, почавши писати роман. Твоя критика була така делікатна — і при цьому справедлива й конструктивна. Мало хто з письменників-початківців може похвалитися, що їхнього первістка нетерпляче чекали. І коли все здавалося зовсім безнадійним, ти запропонував власним коштом профінансувати видання мого роману. Ти був моїм світлом у темряві, і я цього ніколи не забуду.

Як дебютант у літературі я дивився на видавців передусім як на розповсюджувачів книжок і з підозрою ставився до будь-якого втручання редакторів. Але дуже швидко на власному досвіді переконався, що саме редактори — серце видавництва: грамотні компетентні фахівці, здатні розгледіти сильні й слабкі сторони рукопису й перетворити розтріпаний текст на стрункий і логічний твір, і навіть якщо вони радять щось прибрати — це не знищення, а поліпшення.

Несправедливо, що в цій сфері від природи скромні редактори здебільшого залишаються невідомими, а вся слава перепадає авторові. Тому я вважаю за потрібне від щирого серця подякувати.

Моєму видавцеві Адаму Даліну й редактору відділу рукописів Йону Геґблуму. Усі ваші зауваження підтвердили слабкість тих епізодів, у яких я й сам сумнівався, але потай сподівався, що вони таки нічого. При цьому ви