Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

трьох джерел два чи то волоцюги, чи то ординці. Сховався я за кущем, та чую — кличуть мене, хоч і спинами до мене сидять. Он як!

Спохмурнів Богдан.

— Неси рушницю і шаблі. Двоє, кажеш...

— Постривай, Богдане... Дослухай! Обернувся до мене той волоцюга і всміхнувся як давньому знайомому. Придивився я, а то... Той дурень, якого ганяли ми з паном комісаром по Чорному лісу. Той, що з плямою родимою під губою!

— Коня! — різко схопився на ноги Богдан. — Ні, не потрібно. Матінку не можна турбувати. Я сам дійду. Цікаве мені те діло.

— Бодай шаблю візьми і пару пістолів.

— Шаблю давай, а пістолі ти понесеш.

Вибралися непомітно для господині хутора і швидко дісталися до лісу. А там і до трьох знайомих із перших днів життя джерел дісталися.

І справді — сидять, тихо собі балакають двоє в степових безрукавках із лисячого хутра. Обернувся один і звівся на повен зріст.

— Здоров будь, Богдане! — І всміхнувся так, що пляма на половину підборіддя розпливлася.

— Іван... А казали: втопився, — тихо мовив молодий господар хутора. Постояв, тремтіння в ногах тамуючи, а потім ступив і обійми свої відкрив. — Дай тебе обійняти. Багато я за цей рік передумав. Як би там не було, але ти мій і Ганнин рятівник. Ми повік у боргу перед тобою!

Охоче обнялися старі знайомі та й сіли біля трьох прохолодних джерел.

— Це хто з тобою? — кивнув у бік незнайомця Богдан. — З обличчя — чистий ординець.

— Це мій названий брат. Ім’я його Тугай, але ти його так не називай. А до Тугай-бея йому ще років десять, не менше.

І розсміявся Іван Сірко. Той сміх підтримав ординець і сказав українською:

— Великий воїн Іван, вправний мисливець, будь-якого звіра навіть уночі бачить. Але буває, що голова його — як бубон шамана: зверху шкіра, а під нею порожнеча. Знає, що мене вже багато хто Тугай-беєм кличе. Але ніяк зрозуміти не може, що це воля Аллаха — бути мені найуславленішим серед кримських татар воїном. Ім’я Тугай-бея знатимуть навіть у найвіддаленішому лісі й навіть щойно народжені діти.

— Кому що, а курці просо! Ось бачиш, який у мене грізний побратим знайшовся! Але брат він надійний. Як не важко йому було, але мого Пластуна зберіг. Щоправда, вбили його піді мною місяць тому, а кінь був надзвичайно розумний, сильний і відданий. Гаряче зараз у степу. Хан Мехмед Гірей повернувся на престол і оголосив, що кримські татари — нащадки самого Чингісхана, себто вищі за будь-якого османця і навіть за їхнього султана. Тож більше не слід чекати наказів зі Стамбула, а своїм народом і землею хан керуватиме за законами предків. Але багато в степу і в горах тих, хто все ще підтримує поверженого хана Джанібека Гірея. Вони звикли до подарунків османського султана і до його могутнього захисту. Тож зараз кожна сторона шукає союзників для майбутніх битв. Передбачав те покійний гетьман Сагайдачний, тому й відправив мене з мечем і посланням до Мехмеда Гірея...

— Казав про те послання пан Ковальський, коли вони з Січі до мене завітали. Але ні він, ні пан Бродський так і не дізналися, про що воно, — похитав головою Богдан.

— Їм цього й не слід було знати. І тобі не все скажу. Тільки частину... Здається, про це наказував мені гетьман перед смертю. Важко було його зрозуміти, але за цей рік усе помалу стало на свої місця. Я збагнув, про що думав і що передбачав брат Сагайда. Саме ти — той, хто повинен був повернутися з тих султанських земель...

— Саме я? — здивувався Богдан.

— Це і мені дивно. Пригадав я, як марив гетьман на смертному одрі: «Йому те потрібно знати і завади пам’ятати... Третій пункт... Третій!» А пункт той з усного послання гетьмана Сагайдачного ханові Мехмеду — про військовий союз із кримчаками проти ворогів наших. У тому союзі козацьке піше військо, стійке в обороні й відважне у штурмі фортець, має бути підтримане кінним татарським військом. У відкритому полі й у разі переслідування розбитого ворога головна сила — кіннота, яку підтримує вогневим боєм піхота. Лише союз грізної кавалерії і сильної піхоти здатний розбити будь-якого ворога...

— Іване!

— Що?

— Ти це прийшов мені розповісти? У мене сінокіс і коси не клепані, а восени весілля. Та й про майбутнє думати треба. Добре, що родичі Ганни мене почули і всім сказали, що Ганна ховалася чотири роки у далеких родичів, щоб не дістатися настирливому панові Шидьку. Того пана всі знають за його товсте черево і за любов до дівчаток. І тому повірили. Розбійників, які викрали Ганну, я так і не знайшов, але, дасть Бог, ще зустріну — на їхню погибель. І ми з Ганною вже й забули про той султанський палац. І ти, прошу тебе, забудь! Цього літа Ганні сімнадцять виповниться, після жнив станемо під вінець.

— Під вінець... — глухо відгукнувся Іван. Потім міцно струснув головою і сказав: — Не моя то справа. Господь мене на інше благословив. Мусить же хтось удень і вночі землю нашу оберігати. Жмут трави мені — м’яка подушка, земля — перина, а небо — покривало... Повинен хтось терпіти біль, страждання і поневіряння, щоб іншим можна було орати, урожай збирати і діточок ростити...

— То, може, на хутір? Баранчика заріжу, горілка добра є. І побратима твого приймемо як слід. Тугай-бей! Це я запам’ятаю!

— Ім’я запам’ятай — може, і стане в нагоді. А на хутір не підемо, — твердо сказав Іван Сірко. — Не треба нікому знати, що я в тебе був і розмовляв з тобою. Чистим повинен бути твій шлях воїна. А мій... Ну, нічого. Як сказали брати, років за п’ятнадцять-двадцять забудеться та історія з мечем. Одні, в кого пам’ять міцна, голови складуть, інші в полон потраплять, третіх чорти за боки схоплять, а кого й горілка втопить. Хотілося б зараз у похід піти разом із наказним отаманом Дорошенком[245] — до Криму, на виручку ханові Мехмеду Гірею, та козаки мене не приймуть у товариство. Тож років п’ятнадцять-двадцять мені судилося на чужині бути. Щось побачу, чогось навчуся. І то користь буде. А коли час прийде повертатися, брати знати дадуть...

— І навіщо ти той меч ляхам віддав? — скрушно схитнув головою Богдан.

— Навіщо?