Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

- Напевно, - легко погодився Кріс. — Але зараз їхня техніка не працює. Можливо, і захисні пристрої також.

— Треба ризикнути, — якось дуже безтурботно сказав Меломан. Він обережно зняв плеєр, поклав його у сніг. Усміхнувшись, промовив:

— А я дивувався, чому він погано заряджається на сонці? Мов під електричною лампочкою… Думав навіть, що батареї сідають.

- Всі згодні? - обірвав його Кріс.

— Чого питаєш, — глузливо сказав Тимур, звичним рухом закидаючи руки за голову та поправляючи мечі. - Бігати треба, бігати!

— Думати теж корисно… якщо вмієш, — відпарював Кріс. — Дівчата, вам особливе завдання.

- Ми йдемо з вами! — наче вибухнула Інга. Ритка, що поралася з Олею, нічого не сказала, але подивилася на Кріса з явною образою.

- Тоді нам кінець, - холодним голосом пояснив Кріс. — Нам потрібна допомога сусідів. Нам потрібні бійці всіх Сорока Островів, інакше ми програємо. І цю допомогу приведете ви.

— Вони ж вороги, не захочуть нам допомогти! - Закричала Рита.

— Заспокойся, — Кріс ступив до неї, взяв за плечі. — Ви повинні їм пояснити… Не сліпі вони, зрештою! Вороги — там, за ковпаком, далі за горизонт і вище за небо!

Кріс пошукав очима Інгу, кивнув їй. І знову промовив:

— Ви маєте їм пояснити. Наведіть допомогу.

Дівчата мовчали. А Кріс, ніби вважаючи цю розмову закінченою, повернувся до хлопців.

— Мечі у всіх із собою?

2. ДЕСАНТ НА ​​КРАЙ СВІТУ

Я думав, що нам завадить сніг. Але з замерзлих рівнин "моря" сніг зносило вітром. Там, де крига тріскалася, і крижини нагромаджувалися одна на одну, намело справжнісінькі тороси. Лавіруючи між ними, раз у раз ковзаючи і падаючи, наша маленька група просувалася до горизонту.

Ми не пройшли й половини шляху, коли купол навис над нами величезною, хижою, жадібно розкритою пащею. До металевої стелі було метрів двісті. Можна розглянути й прожектори: прозорі червоно-жовтогарячі кулі та плити — вони виявилися не суцільними, а сітчастими, з півметровими осередками, і між ними були отвори: деякі здавалися порожніми, темними, з інших висовувалися антени химерної конфігурації або поблискують, скла, циліндри.

Ми бігли до обрію.

Я падав уже вп'яте чи вшосте, і на мене обов'язково хто-небудь наштовхувався. Надто вже тісною купкою, притискаючись один до одного, йшов в атаку наш загін.

Сніг набився всюди: у кросівки, у джинси, під куртку. Він танув, і я був мокрий наскрізь, наче під зливою. Тільки рух не давав мені замерзнути.

Повітря мерехтіло помаранчевими іскрами: піднятий від нашого бігу сніговий пил світився під прожекторами.

До металевої стіни, що стрімко піднімається з льоду в небо, залишалося метрів п'ятдесят. Купол спочатку йшов вертикально нагору, потім починав круто загинатися, набираючи над нашим островом майже максимальну висоту. Основа купола була занесена снігом, цілими пагорбами снігу… Ми вже дерлися по кучугурах, наближаючись до ґратчастої стіни.

Першим її торкнувся Толик. Він кинувся на стіну, не сповільнюючи бігу, лише виставивши перед собою руки, і я навіть встиг злякатися, що ніякої стіни не виявиться, що це буде черговий міраж, за яким тягнеться така ж снігова рівнина… Або, що металеві прути сантиметрової товщини, що сплітаються у ґратчасті блоки, виявляться під напругою, зустрінуть Толика фонтаном білих смертоносних іскор.

Але цього не сталося. Толик налетів на стіну, вчепився в лозини, намагаючись загальмувати. Не зумів і вдарився обличчям у небесну твердь.