Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

З замку змивався рожевий колір.

Зі стін зникало мармурове облицювання.

Тепер він став справжнім — Замок Пунсового Щита на Тридцять шостому острові. Зі стінами, складеними з квадратних блоків сірого, зернистого, схожого на пильний пінопласт матеріалу. Схожий не на середньовічну фортецю, а на незакінчене будівництво, покинуте кілька років тому.

А під брудними, обліпленими мокрим снігом стінами стояли ми — хлопчаки та дівчата, Лицарі Сорока Островів…

Я подивився на свій меч — чи з надією, чи зі страхом — раптом він теж зміниться. Але меч поки що залишався тим самим. Дерев'яна іграшка із захопленої дитячої казки.

Навіть навпомацки я відчував під деревом сталь.

— Ну де ж ви, гади? - шепотів Тимур. — Здайтеся!

Ми не помічали холоду. Ми стояли у справжньому снігу під несправжнім небом і чекали.

Сонце зникло. Райдужне перехрестя згасло. Небо світилося рівним блакитним вогнем, порожнє і холодне, як лампочка, що перегоріла. Життя стікало з нього, наче фарба з непросохлої картини, поставленої під брандспойт.

— Летять, — раптом сказав Толик. — Летять, хлопці…

У зеніті блиснула срібляста іскорка. Таку, мабуть, колись побачив Ілля. Іскорка розросталася, перетворюючись на гурток. Тарілка, що опускається?

Раптом я відчув полегшення. Все кінчається? Ну і нехай. Я втомився від ваших законів, від островів та замків. Мені потрібна розв'язка. Будь-яка. Повернення на Землю, смерть, полон...

Срібний диск над головою збільшувався. Тарілка буквально падала на острови, прямо на нас... Або ні. Вона йшла вбік, ніби готувалася сісти серед усіх островів.

Металевий круг у небі став таким величезним, що мимоволі втягнув голову в плечі. І раптом зрозумів, що збільшуючись у діаметрі, срібляста пляма не стає ближче. Воно не розростається на тлі неба, спускаючись униз. Металеве коло витісняє саме небо — від зеніту до горизонту, і не коло вже це зовсім, а купол, що нас накриває. А блакитна плівочка, що була раніше небом, стікає з купола вниз. Тому що купол — з ледь помітними балками, квадратиками і ромбиками плит, що складають його, що горять між балками помаранчевими прожекторами — це і є наше небо.

Сталеве небо, що наглухо прикриває Острови, висотою від сили — в два — три кілометри.

Десь над нашим островом сірий купол починав різко закруглюватися, спускаючись у море. Повернувши голову, я простежив, як блакитний обідок неба, блимаючи востаннє, розтанув на обрії. І обрій відразу став близьким і реальним.

До нього було кілометрів зо два. Горизонт збудували з товстих металевих колон, між якими уклали сріблясто-сірі плити. У небі було повно отворів — великих і маленьких. Чи то облицювання не вистачило, чи там встановили якісь прилади. Швидше за останнє — в деякі отвори втягувалися, зникаючи, уривки блакитного неба.

— Під ковпаком... Все життя під ковпаком. Усі Острови — під ковпаком, — шепотів, озираючись, Кріс. Розтяглася на снігу Оля, ховаючи обличчя, не в змозі дивитися довкола. Чіплявся за Тимура Ігорьок, все повторюючи якесь запитання, яке Тимур навіть не чув. Крутився на одному місці Том, і на його обличчі було більше подиву, ніж страху.

Прожектори, безладно натикані по небу, повільно розгорялися, заливаючи острови тьмяним помаранчевим світлом. На сніг лягли соковиті апельсинові відблиски, тіні зникли. Напевно, їм не було звідки братися — світло лилося звідусіль.

Я глянув на своїх товаришів. Ніхто поки не промовив жодного слова, і це було погано. Але і в істерику ніхто не вдарився.

А заговорив першим Кріс.

- Ковпак зовсім близько. Хвилин десять, якщо бігти.

Наш командир дивився на горизонт. На сплетення колон, на мереживо отворів, в які так легко забратися.

- Півгодини. Якщо буде півгодини...

— Там, напевно, є щось, що відхиляє у бік непроханих гостей, — різко сказав Тимур. — Інакше ми на «Зухвалому» протаранили