Ульяна Соболева - Твої не рідні, Ульяна Соболева

 Регіна закрила обличчя руками, а я її плече стиснула і ще чаю підлила.

 - Намагалися лікувати її.  У клініки возила.  Квартиру продала, на три роботи влаштувалася.  А вона з клініки втекла, і все.  І більше ніхто знайти не міг.  Знайшлася, тільки коли вже з пузом була, приходила до мене за грошима.  На себе вже не схожа.  Розумієте, була дитина і не стало її.  Вулиця відібрала.  Якісь пару місяців, і все.  І час було згаяно.  Вона в ту ніч залишилася спати у мене, я її викуповувала, розчесала.  Сказала, щоб вона залишалася, виростимо дитинку, впораємося.  Обіцяла залишитися ... я заснула, а вранці ні її, ні грошей.  Усе вкрала до останньої копійки.  Навіть обручку мою і хрестик винесла.  Пізніше вже в пологовому будинку її знайшла ... У мене там подруга працювала медсестрою.  Вона мені потім усе про дитину і розповіла ... тільки не відразу, а після смерті моєї Лілі.  Я тоді жити не хотіла, мотузку на батарею повісила і ... вона зранку прийшла якраз і буквально з петлі дістала.  Тоді мені про підміну і розповіла, і кому віддали.  Я вас багато років шукала ...

 Ми просиділи до самого ранку.  Вона мені тепер здавалася іншою.  Особисте горе змінює людину.  Коли вона про нього розповідає.  Тепер вона мені більше не вбачалася вороною в чорному ... вона мені здавалася виснаженою, нещасною жінкою, яка втратила доньку і онучку.  Вона мені навіть чимось нагадала мою маму.

 - У мене залишилися деякі заощадження.  Я всі ці роки нічого не витрачала, працювала з проживанням.  А мені одній багато і не треба. Ви мені дозвольте за онукою доглядати.  Я буду турботливою і уважною.  Мені нічого не потрібно.  Тільки допомагати і бути поруч.  Будь ласка ... заклинаю вас усім, чим тільки можна, дозвольте.  Це сенс мого життя.  Я нічого їй не скажу.  Я обіцяю.  Поки ви самі не вирішите, вона нічого не дізнається від мене.

 Я повільно видихнула, а потім стиснула її руку.

 - Доглядайте.  Насправді, мені нікому ... а працювати потрібно.

 - Я буду приходити, у скільки скажете, і йти, і ...

 - Залишайтеся.  Тут дві кімнати.  Місця вистачить усім.

 Регіна раптом схопила мене за зап'ястя і притиснула мою руку до своїх губ.

 - Ви свята жінка ... свята.  Таких не буває.  Ви навіть не уявляєте, що зараз зробили для мене.  Ви повернули мене до життя.

***

Моє життя вливалася в русло поступово, але дуже впевнено, коли живеш заради когось.  Я присвятила всю себе Марійці.  Я навіть почала сміятися і відчувати себе живою людиною.  І не згадувати про ту частину себе, яка так і залишилася омертвілою.  Я навіть навчилася майже не плакати за ним.  Справлятися з нападами гострої туги.  То, почувши нашу музику, то, пройшовши по вулиці, де колись бували разом.  Спочатку захльостувало, а потім відпускало.  І я чекала, коли це відбудеться.

 Але поки не чую, не бачу - так легше.  Немов вибудовувано між нами стіну, через яку йому не перебратися, і тут же сміятися над собою, істерично реготати.  Він не перебереться?  Якщо треба буде - з-під землі дістане.  Тільки я хотіла, щоб він мене забув.  Просто залишив у спокої ... якась частина мене мріяла про це, а якась захлиналася в агонії від думки, що так і буде.  І ненавиділа себе за те, що все одно думаю про нього, за те, що все частіше повертаюся в минуле, де дівчинка в білих шкарпетках закохалася в хлопчика з абсолютно іншого світу і повірила у своє щастя ... найстрашніше, що ця дівчинка все ще жива  всередині мене і що вона точно знає, що більше ніколи і ні з ким не буде такою щасливою.  Навіть якщо це щастя принесло стільки нестерпних страждань ...

  Я влаштувалася працювати до приватної стоматологічної клініки і до магазину одягу.  Звичайно ж, на прибирання.  Але платити обіцяли добре.  І там, і там.  Перший час втомлювалася, як собака, приходила і валилася з ніг.  Не знаю, якби не Регіна, я б, напевне, зійшла з розуму і не змогла піклуватися про Марійку.  Але ця жінка була якимось даром небес.  Нічого подібного я не помічала в ній раніше, у будинку Єгора.  Вона там немов грала якусь роль.  А тут і встигала прибрати, і з Марійкою погуляти, і обід зварити.  Через якийсь час я вже не уявляла, як жила раніше без неї.  Вона ще примудрялася мені грошей займати і, звичайно ж, не брати, коли я повертала.

 - Коли я жила у Єгора Олександровича, Марійку возили в якусь клініку ... Я так розумію, там нічого не вийшло?

 - Тоді я не знала, що Марійка не моя біологічна дочка, а для призначення лікування потрібні були генетичні перевірки.  Я й гадки не мала, де шукати її родичів.  Та й грошей таких у мене немає ... А Єгор Олександрович не її батько, і оплачувати нам лікування не зобов'язаний, та й я б не взяла.

 - Я розумію….  А якби все ж він допоміг вам із лікуванням і ...

 - Ні.  Я не хочу.  Я спробую звернутися до фондів, зібрати щось сама.

 - Але ж це здоров'я Марійки, Анечко, тут можна гордість трохи прибрати.

 - Я запізнююсь на роботу.  Ми ще поговоримо про це, добре?  Ви пам'ятаєте, у Марійки сьогодні малювання?

 - Так, звичайно, пам'ятаю.  А ви допізна там не прибирайте, відра намагайтеся ногою рухати, бо спину надірвете.

***

Я не відразу помітила, що за мною їде машина.  Не відразу звернула уваги, тому що бігла до зупинки, потрапила під дощ і махала відчайдушно руками, коли маршрутка поїхала у мене з-під носа.  Вилаялася, тупаючи ногами, і подула на замерзлі долоні.  Рукавички будинку забула або втратила в магазині.  Уф.  Тепер хвилин сорок тут стояти.  Холод собачий і дощ мерзенний, колючий, пізньо-осінній.