Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

побачили Роя і Мартіна Шіффа, що чекали на них. Проминувши залю, пішли довгим передпокоєм, застановленим столами, кожен поміж двох зеленкувато-синіх малюнків Неапольської затоки.

У повітрі стояв дух сиру, тютюнового диму й томатової підлеви. Сівши на стілець, Аліса вередливо скривилася.

— Я хочу коктейлю і щоб швидше.

— Я, мабуть, дурний, — мовив Герф, — але ці човни, що кокетують перед Везувієм, завжди будять у мене бажання поїхати кудись… Я мабуть таки поїду тижнів за два.

— Куди ж ви поїдете, Джіммі? — спитав Рой. — Щось вигадали нове?

— А що скаже Геллен? — зауважила Аліса.

Герф зашарівсь. — А чому вона повинна щось сказати? — спитав прикро.

— І, на мою думку, нічого тут такого немає, — мовив він за якусь хвилину.

— Ніхто з нас не знає, чого він хоче, — вибухнув Мартін. — Тому то наше покоління таке нікчемне.

— Я починаю потроху розуміти те, чого я не хочу, — спокійно мовив Герф. — Принаймні маю досить сміливости, щоб сказати самому собі, яке мені осоружне все те, чого я не хочу.

— Алеж це дивно, — вигукнула Аліса. — Занедбати кар’єру заради ідеалу.

— Вибачте, — мовив Герф, одсуваючи стільця. В убиральні глянув на себе в хистке свічадо.

— Не треба говорити зайвого, — пошепки застеріг він себе. — Адже ти ніколи не справдиш своєї нахвалки… У нього було п’яне обличчя. Набравши в жменю води, умився. Коли вернувся до столу, його зустріли вигуками.

— За здоров’я мандрівника! — проголосив Рой.

Аліса їла сир з скибочками груші. — Це мабуть дуже цікаво? — сказала вона.

— Рой нудьгує, — вигукнув, помовчавши, Мартін Шіфф. Його обличчя з великими очима в рогових окулярах плавало в димному повітрі ресторана, немов рибина в каламутному акваріюмі.

— Я саме перебирав думкою всі ті місця, де хочу питати взавтра роботи.

— Ви хочете роботи? — мелодраматичним топом спитав Мартін. — Хочете продати душу тому, хто більше заплатить?

— Алеж це єдине, що можна продати, — застогнав Рой.

— Мене найдужче непокоїть те, що доведеться не спати вночі… Взагалі, гидко продавати свою особистість. Виходить, що вкладаєш до роботи не здібність, а особистість.

— Хто справді чесний — це проститутки…

— Алеж саме проститутки продають свою особистість.

— Вони тільки наймають її.

— Роєві нудно… Всім нудно… Я на всіх вас навів нудьгу.

— Нам саме всім весело, — переконливо мовила Аліса. — Ми б не сиділи тут, Мартіне, якби нудьгували, адже так? А тепер мені хочеться, щоб Джіммі розповів, у яку таємничу мандрівку він вирушає.

— Ні, ви, напевно, говорите собі: який він нудний, яка користь од нього в товаристві? Адже у нього немає ні грошей, ні вродливої дружини, він не проречистий, не грає на біржі — зовсім зайвий тягар для товариства. Кожний артист є тягар.

— Це зовсім не так, Мартіне. Ви хто зна, що говорите.

Мартін махнув рукою над столом, перекинувши дві склянки. Офіціянт з зляканим виглядом поклав серветку на червону пляму. Не помічаючи цього, Мартін провадив:

— Все це удавання… Ви говорите неправду. Не насмілюєтеся оголити справжні ваші душі. Але тепер мусите востаннє послухати все те, що я скажу… Бо я говорю востаннє. Ви, офіціянте, теж ідіть сюди, схиліться й зазирніть у темну безодню людської душі. А Герфові нудно. Всім вам нудно, ви знудьговані мухи, що дзичать на підвіконні. Вважаєте, що підвіконня — то кімната. Не розумієте, що то чорна глибінь усередині… Я дуже впився. Офіціянте, дайте ще пляшку.

— Придержіть коней, Мартіне… Я не певний, чи ми зможемо сплатити рахунок… Нам нічого не треба більше…

— Офіціянте, дайте ще пляшку вина.

— Скидається на те, що ми збираємося пиячити цілу ніч, — буркнув Рой.

— Коли треба — я зможу заплатити своїм тілом… Алісо, скиньте маску… Ви прекрасна дитина під вашою маскою… Наблизьтеся разом зо мною до краю безодні… Ой, я надто впився, щоб висловити своє почування. — Схопивши свої черепахові окуляри, він здавив їх у кулаці. Скло, виблискуючи, покотилося на підлогу. Офіціянт, позіхаючи, впірнув під стіл за ним.

Якусь мить Мартін сидів, кліпаючи. Останні поглядали одне на одного. Тоді, зненацька, зірвався на ноги. — Я бачу ваші чванливі, зарозумілі посмішки. Не дивно, що у нас не може більше бути ні пристойних обідів, ні пристойних розмов. А я мушу довести вам свою атавістичну щирість… — Він почав стягати з себе краватку.

— Слухайте, Мартіне, старий друже, годі вже вам, — заспокоював його Рой.

— Ніхто не зможе спинити мене… Я мушу окунутись у чорну безодню щирости… Побіжу до чорної корабельні Східньої Ріки й кинуся сторч головою у воду.

Герф помчав слідом за ним через ресторан на вулицю. У дверях Мартін скинув піджака, на ріжку камізельку.

— Він біжить, немов олень, — задихано мовив Рой, черкаючись набігу плечем об плече Герфа. Герф підняв піджака й камізельку, взяв їх під пахву й вернувся до ресторану. Обидва вони були бліді, коли сідали поряд з Алісою.

— Невже він справді втопиться? Невже справді? — питала ненастанно вона.

— Ні, звичайно ні, — заспокоював її Рой. — Піде собі додому. Він просто пошив нас у дурні, бо ми глузували з нього.

— А коли він справді втопиться?

— Не хотів би я цього, бо дуже люблю його. Ми назвали на честь його нашого хлопчика Мартіном, — похмуро мовив Джіммі. — Та коли він справді почував себе таким безщасним, яке маємо ми право спиняти його?

— Ой, Джіммі, — зідхнула Аліса. — Замовте кави.

На вулиці виючи й гуркочучи промчала пожежна машина. Руки їм були холодні. Вони мовчки пили каву.

-----

Френсі вийшла з бокових дверей на розі П’ятої та Десятої вулиць разом з шостигодинним натовпом, що поспішав додому. Детч Робертсон чекав на неї. Він посміхався, на обличчі йому пашів рум’янець.

— Що це, Детче? — слова застряли їй у горлі.

— Хіба тобі не до вподоби?

Вони повернули Чотирнадцятою вулицею. Плями облич текли обабіч них.

— Усе гаразд, Френсі, — мовив спокійно він.

На ньому було легеньке сіре весняне пальто, ясний фетровий капелюх. Нові червоні гостроносі оксфордські черевики блищали на ногах.

— Ну, чи до смаку тобі моє вбрання? Я вирішив, що поки не одягнусь, як слід, не варто ні до чого братися?

— Алеж, Детче, де ти взяв це?

— Потрусив одного в тютюновій крамниці. Еге, справа була певна.

— Ш-ш-ш! Не говори так голосно! Хтось може почути нас!

— Однаково не зрозуміє, про що ми розмовляємо.

-----

Містер Денш сидить у кутку будуара місис Денш у стилі Louis XIV. Він сидить увесь зігнувшися на невеличкому позолоченому, з рожевою спинкою кріслі, велике черево лежить йому на колінах. М’ясистий ніс і зморшки від ніздрів до куточків великого рота утворюють два трикутники на його зеленкуватому зім’ятому обличчі. У руці він держить купку телеграм, а зверху лежить розшифрована записка на блакитному клаптику: «Дефіцит Гамбурзького відділу виносить приблизно 500 000 долярів». Підписав Гейнц. Де б він не