Сергій Анастасійович Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко

освоювати «дальний север». Все це видні члени КПЗУ, яких радянський уряд виміняв із польської тюрми… і тепер везе невідомо куди як націоналістів-фашистів. Загальну увагу звертав на себе дуже елеґантний мужчина середніх літ, не тільки своїм одягом, але й дорогими закордонними валізами, електричними чайниками і різними витребеньками, які вражали не тільки в наших арештантських обставинах, але й на волі їх мало хто коли-небудь бачив. Показалося, що цей пан був довголітній співробітник торгпредства – Жмурко. Той самий Жмурко, який на основі розпорядження Політбюра ЦК КП(б)У видав галицьким кооперативним інституціям позику на 50.000 дол. Тепер він їхав у далеке заслання за підтримку закордонної контрреволюційної буржуазії.

Після повної ізоляції у камері я вперше потрапив у таке багатолюдне товариство, де були друзі, знайомі, а то й мої прихильники-глядачі, з якими довелось познайомитись за ґратами «столипінського» вагона. Хоч як тяжкі були хвилини розставання з Харковом, з ріднею, яка тут залишилась, з «Березолем», що його вже встигли перейменувати на Театр ім. Шевченка, проте я весь був у полоні нового товариства, з яким мав почати новий невідомий етап життя. Почалась довга далека дорога і безконечні балачки, розповіді про слідства, про допити, про неіснуючі організації усіх мастей контрреволюції, про абсурдні обвинувачення в терористичних замахах на всіх вождів світового пролетаріяту на чолі з самим «батьком» народу.

Досі, коли доводилось бувати в товаристві членів партії, я завжди відчував певну їхню стриманість у розмовах на теми внутрішньопартійні. Завжди вони, хоч би й ближчі друзі, старались не вводити мене (безпартійну заблуду) у свої сімейні справи. Тут ті межі були зняті, і кожен з них виливав свою душу без остачі.

Про КПЗУ я знав дуже мало. Доводилось тільки з преси вичитати про якісь внутрішні тертя в лавах галицьких комуністів і їхнього ЦК з генеральною лінією Кремлю й КП(б)У. Ще до мого арешту я не раз бував у товаристві колишніх своїх друзів галичан, які дуже близько стояли до тих справ і відносин, тому доводилось від них почути, що галицька компартія не так уже покірно виконує директиви і накази КП(б)У і Комінтерну та що керівництво КПЗУ є підпорою шумськистів і хвильовистів.

Тепер мимоволі я потрапив у вузьке коло галицьких комуністів, що дістали найвищі вироки від своєї ж комуністичної влади, їхали в віддалені місця завершувати й удосконалювати марксо-ленінську освіту і викристалізовувати, на її основі, свою ідеологію. Цього разу всі вони вже не крилися від мене і зовсім одверто висловлювали свої думки про компартію та про свої жалі і болі до неї. Із їхніх розмов можна було довідатись про всю ту трагічну долю багатьох українців з усіх земель, які попали в ту несусвітню сталінську м'ясорубку. Дивлячись на них і слухаючи їх, я мав враження, що ці люди щойно повернулись із страшного бойовища і ось тут, в цьому вагоні, роблять перегляд своїх сил після довгого і трагічного бою… Мало хто вийшов цілим із нього. Я вперше почув, що гірка доля не минула Березинського, Юринця, Демчука, Ірчана, Бобинського, усіх Коссаків, Гарасевича, Олійника, Коника, Баб'яка, обох братів Білячів, Безпалка, Омеляна Палієва, Черняка, Цьокана, Максимовича (Саварина), Левицького, Матвія і Михайла Яворських, Кметика, Ничку, навіть таких щирих партійців, як Ґадзінський та Струхманчук, Баран, Василь та Іван Сірки, Герман та обидва Міхенки з Тернополя, Ткачівський. Усі ці партійні сановники і достойники їдуть або вже поїхали туди, куди оце нас направляють. А що вже говорити про тисячі безпартійних, розкиданих по всій Україні, які після «трагічних змагань» 1919—20 років розбрелись по українських усіх-усюдах і старались своєю працею внести й свою лепту у загальну національну будову. Не оминули цієї участи й найстарші сивоголові представники галицької еліти – Степан Рудницький, Лозинський, Семен Вітик, Мирослав Гаврилів, навіть старенький інвалід Гарасевич.

Одних мітла Сталіна, Постишева і Балицького підмела з усіх-усюдів радянської України, інших заманили рожевими обріями із Західніх земель, а третіх повимінювали з польських тюрем, щоб ось тепер разом їх усіх загнати туди, куди протягом трьох століть Москва заганяла українську душу і тіло. Хоч місце колишніх московських царів зайняли найлівіші революціонери, комуністи-інтернаціоналісти, марксисти, але для всіх них навіть комуніст-українець буде завжди «неблагонадійним» малоросом-розкольником, якому місце там, де спорохніли кості Полуботка.

[літо] 1934 р.

Так понеслась моя дорога на далеку Північ. Минаючи Москву, Медвежу гору, Кем – опинився я на Попов-острові, звідкіля за шістдесят кілометрів маячіли на Білому морі Соловецькі острови. Мільйони українського люду пройшло крізь цей пересильний пункт на незчисленні концтабори московсько-більшовицької імперії. День і ніч прибували все нові і нові «етапи» та «спецконвої» з усіх-усюдів СРСР. Яких тільки представників націй там не було!.. Як годиться, Україна серед них займала почесне місце. Тут руками старожилів плелись нитки слідів багатьох людей, що протягом віків проходили крізь бараки того Попов-острова. Тут можна було прослідити долі цілих поколінь.

Тієї ж білої ночі став я вантажити вуголь на морські баржі та переносити на Соловецькі пароплави поштові посилки. Таскаючи сотні їх, я жадібно вичитував прізвища адресатів: Солодуб, Шумський, Максимович, Черняк, Лозинський, В. Крушельницька, М. Яворський, Заячківський, Сухино-Хоменко… багато-багато знайомих і незнайомих прізвищ українців зарябіли в очах. Це ж вони на Соловецьких островах з тугою і нетерпінням чекають на ті докази пам'яті родин про них… І я, напружуючи всі сили, не симулюючи втоми, в самозабутті по вузькому тракті таскав пачки у трюми пароплавів.

На Попов-острові в'язні довго не затримувались. Тут, за вказівками та спеціяльними інструкціями, які тяглись за кожним приреченим до кінця його життя, переформовувались транспорти і направлялись до більш постійних місць заслання. Цей пересильний пункт був свого роду «біржою», на якій можна було прослідити шляхи і життя та долю безплатної робочої сили всіх концтаборів. На Попов-острові я стрінув земляка, якого на північній бистрій річці перевозив поромщик – Лесь Курбас… Як видно, перекваліфікація основоположника «Березоля» пройшла блискавично. По трьох тижнях роботи в порту на Білому морі, більшу частину моїх співетапників з Харкова повезли на Соловки, а мене погнали через В'ятку, Котлас до Усть-Вима. З пристані цієї місцевости над Вечегдою по недавно побудованому нашими попередниками тракті помандрував я пішки до Чиб'ю, столиці Ухт-Печорського табору, що простягався аж до Воркути та північного Уралу.

Невелику нашу групу (35 чоловіка) вели вісім конвоїрів і одна собака. Всі вони разом з собакою розмістились на підводах. Арештанти, які за своїм віком не були в стані пішки пройти 500 кілометрів, у крайніх випадках могли приміститись на одній з підвод. Однак усі ті кандидати на таку полегшу відмовились від цього привілею, щоб того воза всі могли навантажити своїми пожитками і необтяженими промандрувати далеку дорогу. Один тільки, наймолодший із нас, поет Гаско, користуючись лікарською посвідкою, добивався своїх прав до воза, але два