Сергій Анастасійович Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко

передала мені передачу, в якій були тістечка і наполеони з кремом, які я дуже любив. Тістечка я роздав камерникам, а сам взяв наполеона. Кусаю і в кремі чую кусок чогось твердого. Виявляється, там була жіноча шпилька від волосся, загорнута пергаменом. Я висушив той крем, розгорнув, і там дрібненьким почерком жінка описує мені, що була у прокурора, і він сказав їй, що я дістав п'ять років. Це мене пригнобило. П'ять років – це великий шмат часу. Коли ж мене вивели на етап і прочитали вирок, то виявилось, що мені дали три роки. Мій настрій відразу поліпшився, я наче виграв два роки на льотерії… Передумуючи тепер, я бачу, що мій слідчий Грушевський багато поміг мені. Я не був герой, мене легко могли зломити. Але він оставив мене в спокої…

24 травня 1934. Через «вовчок» черговий по коридору наказав мені зібрати всі свої речі і бути готовим… Через годину він же перевів мене у підвал в пересильну камеру. Там я застав чотирьох старих мешканців спецкорпусу на вулиці Чернишевській. Одного з них я знав ще з волі, це був Теодор – редактор польської газети «Сєрп». Інші три були з Волині, члени КПЗУ. Їх літом 1932 року з великою парадою вітали в Києві і Харкові, як нещасних жертв польських тюрем, а через кілька місяців вони вже сиділи на вул. Чернишевській. І ось тепер у перехідній камері ті мої земляки зустріли мене в дуже піднесеному настрої і пояснили, що наше сидіння вже закінчилось, і, як видно, ми призначені на відправку в етап. Від них я дізнався, що вони належать до великої групи членів КПЗУ, яка має собою представляти терористичну організацію УВО в лавах комуністичної партії Західньої України. З їх слів виходило, що камери переповнені галицькими комуністами на чолі з цілим передостаннім і останнім Політбюрами. Слідство вже, як видно, закінчене, бо те, що пересильна камера почала ними заповнюватись, свідчить про початок останнього етапу.

У пересильній камері пощастило ночувати при погашеному світлі… Тільки тепер, після шести місяців, відчув я благодать темної ночі. Шість місяців цілими ночами яскраве електричне світло різало очі, а тут раптом тьма, і не відчуваєш всевидющого ока, яке безнастанно день і ніч переслідує тебе. Хоч уночі можу почувати себе людиною, сам собі заглянути в душу, хоч хвилину побути сам із собою.

6 травня вранці зайшов черговий до спецкорпусу і прочитав нам усім присуди трійки колегії ҐПУ. На мою долю випало: 3 роки віддалених трудових таборів. Я почував себе вибранцем долі, бо мої співкамерники дістали по 5, а то й 10, і то через «вишку». Жінка при останньому побаченні запевняла, що прокурор Крайний пророчив мені 5 років. Отже, коли офіційно мене повідомили про 3, то це було несподіваним психологічним відпруженням.

Скоро після прочитання вироків нас вивели на подвір'я тюрми, де в куточку вже сиділи на землі кільканадцять таких, як ми, з «вещами». Я зразу помітив серед цієї групи двох своїх колишніх не тільки знайомих, але старих товаришів зброї, з часів Першої світової війни, старих усусусів. Недалеко від мене сидів на якомусь клуночку сотник – кавалер австрійських і турецьких орденів Букшований, а трохи далі від нього – колишній наш стрілецький санітарний хорунжий Мирон Заячківський, який у двадцятих роках займав високі пости в ЦК КП(б)У і КПЗУ. Ще далі від них скулився на своєму мішечку старий товариш, ще з станиславівської гімназії, а потім теж усусусівський однокашник – Придун, а в підрадянські роки він уже звався Ярославенком і був в останні роки ректором херсонського інституту. Серед останніх багато знайомих облич, але по старій своїй слабій пам'яті, яка ще з молодих років підводила мене, коли діло доходило до прізвищ, історичних дат і чисел домів чи телефонів, я не міг згадати їхніх імен. Та й і не до згадування було, бо під'їхав «ворон», і його стали нами набивати, як бочку оселедцями. Мене втиснули на когось і не встиг я вгледіти, на кому опинився, коли почув на собі якусь костисту істоту, але, правду сказати, непропорційно з своїм об'ємом важку. Враз стало темно і душно, ні рукою, ні ногою не ворухнути… На щастя наше, харківський залізничий двірець не дуже віддалений від вулиці Чернишевської, тому не встигли ми по дорозі віддати духу Богові. Але й цього було досить, щоб при відкритті дверей ми здивували залізничий персонал своїм виглядом… Всі ми за тих кільканадцять хвилин були мокрі і до того пом'яті, що нагадували дезинфековане барахло, коли його витягають із відповідної машини.

Щоб не розважати сторонніх нашим виглядом, конвоїри миттю почали нас впихати у вагон. Пульманівський, заґратований, з залізними стінами і дверима вагон. Кожне купе – окрема камера. По закінченні всіх формальних передач новому конвоєві, який повинен був нас доставити аж на місце призначення, після розсортування і розміщення та попередження, що за найменшу спробу непослуху нас на місці чекає куля в потилицю, стали ми, старі друзі і знайомі, сердечно вітатись, а незнайомі ближче приглядатись один до одного. Кожен з нас догадувався, що цей вагон на найближчий час стає нам ніби рідною стріхою, під якою доведеться нам усім разом пережити не одне… Не один день будемо разом пролітати необмежені простори в тому герметично запечатаному «столипінському» вагоні.

Було нас у ньому 27 чоловіка, і чомусь усі ми і наша охорона, яка тут же містилась в окремо відділених камерах, звались «спецконвой». Дехто з моїх сусідів добачав, що всі ми перебуваємо під особливою увагою, бо їдемо не загальним транспортом, а «спецконвоєм». Я не міг цього факту розчолопати… не міг його й збагнути і оцінити, і не знав, чого мені сподіватися від цієї особливої уваги харківського ҐПУ. Спецконвой!?. Однак, коли мої колишні стрілецькі однокашники Заячківський і Букшований познайомили мене з їхніми товаришами долі, то я зрозумів, що я потрапив у неабияку компанію. Тут же Букшований показав на кремезного дядю, якого назвав Барабою, і пояснив, що він є останнім генеральним секретарем КПЗУ, тобто першим після знятих «вождів» – шумськистів: Кузьмовича і Крілика. Далі підсунувся до нашого гурту типово галицький «адвокатський конципієнт», який, почувши моє прізвище, назвав себе Манделем. У наступних двох камерах-переділах, розмістились кільканадцять волиняків, які зразу звернули мою увагу своєю організованістю і дружністю. Голосно розмовляючи, жартуючи, сміючись, а то й співаючи, вони взялися за їжу. Всі їхні харчі були в одного із них, як видно, він був їхнім інтендантом, бо все, що конвоїри видали нам з харчів, вони – волиняки – віддавали цьому інтендантові, а цей, коли всі сіли до трапези, обділяв кожного кип'ячем. Заячківський пояснив, що вся ця компанія зживалася отак ще в польській тюрмі, де вони просиділи 5 років, і тепер збираються такою ж комуною