Сергій Анастасійович Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко

ҐПУ добувало признань вини від своєї жертви. Розмовляючи, ми прийшли до висновку, що наші діла вже закінчені, коли слідчі вважали можливим нас звести разом у загальній камері, і тепер уже слід чекати вирішення нашої долі.

У час слідства мене не питали про мої товариські зв'язки з Павлом Михайловичем, ні його зі мною. Мене причепили до театральних справ, його до літературних. Було ясно, що ҐПУ монтувало справи за своїм пляном, без огляду на те, в яких кругах чи товариствах людина перебувала. ҐПУ рішало, що підсунути підсудному, що йому інкримінувати, а це було зовсім не те, що дійсно людина робила. Коли б людина й мала конкретні гріхи, але вони не підходили б до пляну наміченого ҐПУ, їх не приймалось би під увагу.

Я розповів Вишні, як то слідчий підсунув мені його заяву до колегії ҐПУ, в якій він признавався до приналежности до УВО і т. ін. Остап Вишня, гірко всміхнувшись, сказав, що такі ж заяви і йому показували – Пилипенка, Ялового і Слісаренка. Вишні слідчий звався Ґордон[15]. Він, як і більшість співробітників ҐПУ, які ще вели справи СВУ, а тепер розробляли генеральну кампанію ліквідації т. зв. УВО, були жидівського походження. Леплевський, Долинський, Соколов, Пустовойтів, Крайний та десятки інших, це були лиш благозвучні псевда, які рішали долю всіх учасників українського культурного життя, починаючи ще від процесу СВУ. Всі допити велись за тим самим шабльоном, за яким три роки тому допитували учасників процесу СВУ.

У час першого допиту слідчий Ґордон заявив Остапові Вишні, що партія і радвлада вважає його, Остапа Вишню, членом контрреволюційної організації УВО і одним з найнебезпечніших терористів, які мали повбивати членів Політбюра ВКП(б) і КП(б)У. Остап Вишня повинен був застрелити Павла Постишева, якому Сталін поручив привести до порядку Миколу Скрипника і завершити генеральний наступ на весь український культурний фронт. Хоч як у тому часі Вишня страждав атакою болів свого хронічного улькуса, то все-таки з іронічною усмішкою попросив слідчого точніше роз'яснити ці обвинувачення. Тоді Ґордон став уточняти:

– Павле Михайловичу, вам було доручено вбити Павла Петровича Постишева.

– Звідкіля ви це взяли?

– Павле Михайловичу! ҐПУ і комуністична партія знає все! Ми точно знаємо, який був ваш плян: ви повинні були прийти до будинку ЦК з делегацією письменників на авдієнцію до т. Постишева і під час розмови ви мали витягти з кишені наган і застрелити т. Постишева!

– Ні, громадянине слідчий, я цього не хочу!

– Що значить: не хочу?

– А тому не хочу, бо ви сьогодні доручаєте мені вбити Постишева, а завтра, чого доброго, пришиєте мені знасилування Кляри Цеткін… Ні, вже дошукуйтесь чого іншого. Я людина сімейна…

Тут Ґордон і сам розреготався та й каже:

– Павле Михайловичу, даю вам «слово чекіста», що того злочину проти радянської влади вам інкримінувати не будемо. А ось атентат на Павла Постишева беріть на себе, бо цього вимагає від вас наша партія і наш уряд.

Чотири місяці день у день Ґордон викликав Остапа Вишню на допити і все з більшою впертістю і нагальністю вимагав від підсудного признання приналежности до УВО та підготови вбивства Постишева. Ніщо більше його не цікавило, про ніщо інше слідчий не хотів слухати, тільки все торочив своє: вбивай Постишева і дай нам спокій, бо ми і без тебе маємо діла повні руки. І щоб відв'язатись, Остап узяв убивство Постишева… Жеребок витягнений… краще бути терористом, ніж контрреволюціонером з тихою сапою. Так хоча тебе героєм прославлять…

Цілий травень[16] місяць, день і ніч, ми один біля одного просиділи і пролежали, обмірковуючи всю цю дійсність, яка вже друге десятиліття пожирала всі мрії та пориви пробудженої нації. Ми знали, що наша доля вже ясна, нічого доброго нас уже не чекає. Ми жаліли і співчували тим друзям, які ще залишались на волі… Перед ними те, що вже поза нами. У ті дні ми з Павлом Михайловичем були схильні прощати нашим донощикам і всім тим, які нам не одну колоду підсунули під ноги… Ми збагнули, що вся країна стала жертвою страшної доби.

1 червня наказали Остапові Вишні зібратись з речами. Прощаючись, ми не могли слова промовити, ми думали, що це востаннє цілуємо один одного. Ми не знали, що за два місяці ми знову зустрінемося… але вже не на Україні, не в Берліні… а в Ухт-Печорському концтаборі.

[травень] – червень 1934 р.

Мій слідчий обіцяв мені ще одно побачення з жінкою, але чомусь не давав. Я страшно хвилювався, раз поскаржився навіть прокурору, який обходив камери, але це не помогло. Я не дістав побачення аж до травня місяця. Одного дня слідчий поспішно викликав мене, і я відразу накинувся на нього: чому ви мені не давали побачення! А він каже: «Бо ваша жінка має довгий язик, набалакала, як ви виглядаєте… я не міг їй дати побачення. Але ходіть, бо нема часу, ходіть, ми йдемо до прокурора. Ви знаєте свою справу?» – «Яку справу?» – питаю. «Та те, що ми говорили. Ходіть, ходіть». Веде він мене до красиво обставленої кімнати: бюрко, м'які килими, канапа, м'які крісла… За бюрком сидить прокурор Крайний, а за ним сидять начальник СПО і ще один слідчий. Крайний питає мене: яка ваша вина проти радянської влади?

«Я вже п'ять місяців сиджу тут і не знаю, яка моя вина».

«Грушевський, Гірняк не знає, за що він сидить».

«Як не знає, він є член УВО».

«Де то сказано?» – питаю.

Слідчий на мене не дивиться, а говорить до Крайного: «У свідченнях Ірчана і Дацкова, директора «Березоля», сказано, що вони мали на увазі його використати».

«Ну, добре, – кажу, – що вони мали на увазі, то їхня справа, але при чому тут я?»

Крайний перебиває мене і питає: «А чому ви не голитесь?»

«Бо я сиджу у вас, ґримируватися мені не треба, бритва ваша дуже тупа, болюча, тому не голюся. Грати мені вже не доведеться…»

«Ви думаєте, що вже не будете грати?»

«О, ні. Коли я тут, то справа скінчена».

«А де ви так навчилися грати начальника польської розвідки?»

«Я граю все, – кажу, – не тільки начальника польської розвідки. Я грав царя Миколу, робітників, куркулів, то мій фах».

«Ну, то йдіть».

Мій слідчий бере слухавку і викликає варту. Але якось довго ніхто не являвся, і він каже: «Ходіть, я вас сам відпроваджу». Виходить він зі мною на коридор і говорить: «Йосип Йосипович, харашо!»

«Що харашо?» – питаю.

«То було засідання тройки. Перед вами щойно був Курбас».

«Ну, і що? Розстріл?»

«Та нічого. Де розстріл. Дістанете два-три роки. Скоро підете додому».

Відпровадив він мене до дверей, передав варті, і так закінчився мій суд. Жінка два дні до свого виїзду на ґастролі