Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

— Навпаки, я вважаю це цілком природним, — відповів Лукрецій. — її місце саме там!

— Але знай, що в таборі цих розбійників вона перебуває тільки для того, щоб завоювати любов одного з них; вона шалено закохана у Спартака…

Всі троє помовчали.

— Та чи знаєш ти, — провадив далі Метробій, звертаючись до Лукреція, — що красуня Евтібіда не раз підбивала мене поїхати до табору гладіаторів?..

— А для чого? — здивовано спитав Лукрецій.

— Щоб там пиячити, — зауважив Кассій. — Та здається, ти так добре робиш це і в Римі, що…

— Ну от, ви смієтесь… А я б туди поїхав.

— Куди?

— До табору Спартака. Змінивши одяг та ім'я, я завоював би його прихильність і довіру, вивідав би його плани, наміри, приготування і потихеньку доповів би про все консулам.

Обидва патриції дзвінко розреготалися.

Метробій не на жарт образився.

— Регочете?.. А два роки тому чи не я попередив консула Луція Ліцінія Лукулла про близьке повстання гладіаторів? Хіба не я розкрив нічну змову у лісі богині Фуріни?

«Добре, будемо знати!» — подумав Арторікс, обличчя якого спалахнуло, і скоса поглянув на Метробія.

В цей час натовп дійшов до храму Сатурна — величної монументальної будівлі, де за жертовником бога зберігалися закони і державна скарбниця. Тут тіснява і штовханина були ще більші, і юрба посувалася ще повільніше.

Стиснуті з усіх боків, майже задихаючись, Метробій, Лукрецій і Кассій, а за ними й Арторікс тільки через чверть години повільного просування змогли, нарешті, протовпитися до храму. Вони побачили бронзову статую бога Сатурна з кривим садовим ножем у руці серед хліборобського знаряддя, яке алегорично зображало скотарські та польові роботи. Порожниста всередині статуя була наповнена олією на знак заможного сільського життя.

— Дивись, дивись, — сказав Метробій, — он божественний верховний жрець Юлій Цезар. Він щойно приніс жертву на честь бога і тепер, скинувши жрецькі шати, виходить з храму.

— Як на нього дивиться Семпронія!.. Яка вона красуня і розумниця!

— Дивись, як блищать її пристрасні чорні очі!.. Як чарівно усміхається вона до Юлія Цезаря!..

— А скільки інших дівчат і матрон переслідують Цезаря ніжними поглядами!

— Глянь на руду Фавсту…

— О, це — донька мого безсмертного друга Луція Корнелія Сулли Щасливого…

— Що ти був другом цього чудовиська — ми знаємо, тож не треба нагадувати нам про це на кожному кроці.

— О, що там за галас?

Всі обернулися до дверей храму, звідки долинали ще голосніші вигуки на честь Сатурна.

Новий натовп, що проривався до храму, враз відтіснив усіх до стін і колонади. Півсотні худих, виснажених людей несли на руках міського претора, мов якогось тріумфатора, і кожен з них тримав у руці розкуті залізні кайдани.

— А-а… Зрозуміло… Це злочинці, що в Мамертінській в'язниці чекали вироку. За святковим звичаєм, їх тепер помилували, — сказав Лукрецій.

— Ну і, за звичаєм, вони прийшли сюди почепити свої кайдани перед олтарем Сатурна, — додав Метробій.

— А поглянь лишень, який страшний Катіліна! — сказав Кассій, показуючи у тому напрямку, де, втупивши очі в одну з молодих весталок, стояв грізний патрицій. — Нічого сказати… він жорстокий навіть у коханні. Подивіться-но, яким звірячим, жорстоким поглядом зиркає він на сестру Теренція.

Арторікс теж побачив патриція, і його очі радісно заблищали. Він було почав щосили, проте ввічливо пробиратися крізь натовп до Катіліни. Але одно — хотіти, а інше — змогти: тільки за півгодини йому пощастило стати поруч з Луцієм Сергієм. Він прошепотів йому на вухо:

— Світло і свобода.

Катіліна здригнувся, рвучко обернувся і, насупивши брови, суворо і майже загрозливо спитав скомороха, вдивляючись у нього сірими очима:

— Що це значить?

— Від Спартака, — тихо відповів Арторікс. — Я прийшов з Апулії до тебе, славетний Катіліна, щоб поговорити про надзвичайно важливі справи.

Патрицій знову пильно подивився на молодого скомороха і сказав:

— Я тебе вислухаю… ходімо зі мною… вийдемо з храму… потім іди за мною назирці… поки не дійдемо до якогось відлюдного місця.

І з властивою йому байдужістю та зневагою до інших людей він почав прокладати дорогу могутніми ліктями та ще й люто покрикувати металічним голосом, щоб не плутались у нього під ногами, і швидко вийшов з храму. Арторікс невідступно ішов за ним.

Проминувши храм Геркулеса, Катіліна спинився біля невеликого храму богині невинності.

Арторікс виклав доручення Спартака. З щирим запалом змалював він міць гладіаторських легіонів. Вміло полестив самолюбству Катіліни, переконливо довів, що хоробрість цих випробуваних у стількох битвах шістдесяти тисяч рабів незмірно зросла б, якби їх вождем став Луцій Сергій Катіліна. За короткий час їх число могло б подвоїтись і що, ідучи від перемоги до перемоги, він міг би за якийсь рік з непереможним військом підступити до воріт Рима.

Кривавим вогнем заблищали очі Катіліни, страшенно напружилися м'язи його лютого, виразного обличчя; він конвульсивно стискував велетенські кулаки і зітхав, як хижий звір.

Коли Арторікс закінчив говорити, Катіліна уривчасто відповів:

— Ти дуже спокушаєш мене… юначе… І я не знаю… бо не стану приховувати від тебе, що мені, римлянинові і патрицію… непоборно огидна думка стати на чолі війська рабів… хай навіть мужніх… та все ж рабів, бунтівників… Проте… спокуса мати під своєю рукою таке могутнє військо… мені, народженому для великих справ, мені, що й разу не мав навіть управління провінцією… почуваю, що ця думка…

— Не запаморочить твій мозок, не затьмарить твій розум до того, щоб ти забув, що ти римлянин, патрицій і що коли треба знищити владу олігархії, то руками вільних, а не руками зрадників-рабів.

Слова ці вимовив високого зросту, гордовитий на вигляд патрицій років тридцяти.

— Лентул Сура! — скрикнув здивований Катіліна. — Ти тут?

— Так. Я йшов слідом за тобою, бо мені здався підозрілим оцей чоловік. Я вже не раз тобі пророкував, що долею призначено трьом Корнеліям володіти Римом. Корнелій Цінна і Корнелій Сулла вже правили, третій, кого доля обрала панувати над Римом, — ти! І сьогодні я хочу завадити тобі зробити хибний крок, який замість того, щоб наблизити тебе до мети, віддалить од неї.

— Отже, Лентул, ти думаєш, що трапиться інша нагода, така ж сприятлива, як ця, що її нам тепер пропонує Спартак? Ти справді віриш, що згодом ми зможемо мати під рукою таке саме військо, як у гладіаторів, щоб досягти своєї мети?

— Я думаю, що, зв'язавшися з ними, ми тільки накличемо на себе ненависть народу всієї Італії. Адже ми воювали б тоді не за інтереси римського плебсу, не за інтереси знедолених і розорених боргами римських громадян, а на користь варварів, ворогів римської культури. І коли б з