Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Монголи гналися за втікаючими кипчаками берегами Дону, поки їх не загнали в сині хвилі Хазарського моря[137] і там багатьох потопили. Тих кипчаків, що залишилися живими, вони зробили своїми конюхами і пастухами, щоб ті стерегли захоплену скрізь худобу і табуни коней.

Потім монголи пройшли на Хазарський півострів і напали. на Судак, багате приморське кипчацьке місто. До нього раніше приходило багато кораблів з чужоземних країн з одягом, тканинами й іншими товарами. Кипчаки на них вимінювали невільників, чорнобурих лисиць і білок, а також бичачі шкури, якими славилась кипчацька земля.

Дізнавшись про наближення монголів, жителі Судака втекли, частина сховалася в горах, частина сіла на кораблі і відпливла через море до Требізонта. Джебе і Субудай розграбували місто і знову відійшли на північ для відпочинку в кипчацьких кочовищах, де перебували понад рік.

Тут простяглися багаті травою луки і родючі поля, оброблені рабами, і баштани з кавунами і гарбузами, і численні стада крупних корів і тонкорунних баранів. Воїни монгольські хвалили ці степи й говорили, що тут їхнім коням так стало привільно, як на батьківщині, на берегах Онону і Керулену. Але рідні монгольські степи для них дорожчі, і вони їх не проміняють ні на які інші. Покінчивши з завоюванням всесвіту, всі монголи хочуть лише одного — повернутися на береги рідного Керулену.

Джебе і Субудай із своїми загонами пробули недовго в головному місті кипчаків Шарукані[138]. В ньому були і кам’яні будівлі, до половини закопані в землю, і амбари, повні іноземних товарів, але найбільше було розбірних юрт, у яких жили як кипчацькі хани, так і прості кочівники. Вони весною відкочовували з міста у степ, а на зиму знову поверталися до міста.

Коли з’явилися монголи, заморські купці, боячись війни, перестали торгувати з степом. Місто Шарукань, розграбоване і спалене, спустіло, а монгольське військо пішло до Лукомор’я[139].

Там монголи поставили курені у низинах між горбами, щоб сховатись од вітрів. Кожний курінь ставився кільцем у кількасот юрт, відібраних у кипчаків. У курені нараховувалась тисяча воїнів. У середині кожного кільця стояла велика юрта тисячника з його високим рогатим бунчуком із кінських хвостів. Біля юрт, прив’язані до залізних приколів, стояли завжди готові до походу осідлані коні з туго підтягнутими попругами, а інші коні паслися величезними табунами в степу під доглядом кипчацьких конюхів.

Монгольське військо, як і раніше, додержувалось суворих законів — «Яси Чінгісхана»[140]. Табори були оточені потрійним ланцюгом вартових. У степу, на головних стежках, що вели до земель булгар, урусів і угрів[141], переховувалися сторожові пости. Вони ловили всіх, хто їхав степом, розпитували їх, потім тих, хто знав про сусідні племена, відсилали до Джебе-нойона, а інших убивали.

У багатьох нукерів разом з ними в юртах були їхні монгольські дружини, які виїхали в похід ще з далекої батьківщини, а так само жінки й діти, забрані в дорозі. Монголки були одягнені так само, як і нукери, і їх важко було одразу відрізнити. Вони часом брали участь у битвах, але звичайно жінки завідували верблюдами, в’ючними конями й возами, в яких зберігали одержану під час поділу здобич. Жінки стежили так само за полоненими з тавром власника, випеченим на бедрі, і доручали їм різну роботу. Вони разом з полоненими доїли кобилиць, корів і верблюдиць і під час стоянок варили у мідних або кам’яних казанах їжу.

Маленькі діти, народжені за час походів або захоплені в дорозі, під час переходів сиділи на возах або в шкіряних саквах, іноді по двоє, на в’ючних конях і за спиною монголок, що їхали верхи.

У степу, осторонь від монгольського табору, розтягнувся набрідний табір воїнів різних племен, що приєднувалися в дорозі до монголів. Тут можна було побачити і туркменські строкаті юрти, і тангутські руді намети, і чорні намети белуджів, і прості курені аланів або вершників невідомо якого племені. Усю цю розгульну ватагу монголи першою посилали на приступ, а після бою вона підбирала залишки загарбаної монголами здобичі.

Субудай-багатур наказав поставити собі юрту на високому кряжі морського берега, біля гирла лінивої каламутної ріки.

Нукери весело виконали наказ багатура, передчуваючи стоянку і відпочинок. Дванадцять верблюдів привезли кілька розбірних юрт. На верблюдах сиділи перелякані кипчацькі полонянки в гостроверхих повстяних шапках. На вимогу монголів вони співали пісень, коли ставили напівкруглі грати, обтягували їх білою повстю і навскіс перев’язували строкатими тканими доріжками.

Субудай, хмурячись, спитав:

— Чому три юрти?

— В одній ти будеш думати твої думи, у другій ми помістимо твоїх улюблених мисливських барсів, а без третьої не можна, — в ній ми для тебе замкнули найкращих кипчацьких полонянок, що вміють співати і танцювати.

Субудай обірвав нукерів:

— Уггаї (Ні!) Нехай у другій юрті гарчать барси, а в третій юрті нехай для мене варить обід старий Саклаб. Кипчацькі полонянки нехай мені в поході не заважають. Роздайте їх сотникам.