Андрій Валентинов - Овернський клірик

Жан Косопикий, а раніше його називали Жан Виродок. Але йому не подобалося… То він усе графом стати бажає. От я й думаю, який з нього буде граф? А якщо його графом не поставити, він, гляди, й мене заріже.

— Ви самі відповіли, сину мій, — кивнув я. — У тій книжці, яка виявилася настільки багата змістом, чимало дурниць, але в одному місці її автор — отець Гонорій — пише, що суспільство — як людське тіло. Кулак може повстати проти ока або носа, але нічим добрим це не скінчиться. А що робити — це вже вам видніше. Ви ж народний герой!

Раптом де Гарай зупинився й прошепотів: «Тс-с-с…», — після чого обережно пройшов уперед.

— Усе тихо! Ходімо.

Стежка, звиваючись між дерев, вивела на галявину. Досить знайому галявину…

— Святий Бенедикт! — прошепотів я й перехрестився.

…Купа темного каміння — залишки кам’яного вівтаря. Я був тут зовсім недавно, коли Його Преосвященство зволив лицедіяти в рогатій масці.

— Навіщо ми сюди прийшли?

— Але так — найкоротший шлях! — здивувався де Гарай. — Звідси до Пам’є доберетеся?

— Так… — я не міг відвести погляду від страшного місця. Дивно, я уявляв собі притулок Ворога інакше…

— Тоді, — розбійник кахикнув, — щодо грошей…

Я тицьнув йому пригорщу золотих, запізніло подумавши, що треба було залишити кілька монет собі. Розбійник зважив у руці соліди й нерішуче протяг:

— Цеє… Ну, щодо векселя… На дім Барді який.

Я мимоволі розсміявся:

— Сину мій, хіба я вам щось обіцяв? Я просто показав вам документ.

Він скосив око на мою ломаку, нічого не заперечив і знову взявся чухати потилицю.

— Отче Гільйоме, ці гроші мої хлопці на раз розтягнуть… Мені б… Сиротам допомогти.

Я глянув на нього, і шляхетний розбійник затнувся.

— Ну, хоч трохи… У мене дочка на порі, а посагу немає. Не віддам заміж — загуляє, вона в мене така…

— То у вас є родина?

Я здивувався, але не занадто. Всі ми люди, навіть народні герої.

— Ну-у… З її мамцею я не те, щоб вінчаний… Але я їм допомагаю. Отче Гільйоме, а якщо я вам ще дещо розповім? Я знаю, де ховається ваш чернець. Такий кремезний, говорить по-північному. У нього ще така ломака…

— Що? — здригнувся я. — Брат Петро?

— Так, здається його звуть Педро. Він у Пам’є. Єпископ звелів мені його знайти. Обіцяв за нього двадцять ліврів… Я вас до нього приведу!

Отже, я недарма повертався до Пам’є! П’єр тут, а де ж Ансельм? Втім, про це я ще дізнаюся.

— Ні, сину мій. У Пам’є я не піду — щоб вам не спокуситися. Ви приведете брата ГІетра сюди. Я чекатиму десь на узліссі. Щоб він вам повірив, скажіть, що йому вже не доведеться читати «Світильника». «Світильник» — запам’ятали?

Розбійник кивнув.

— Повернетеся до ранку — тоді й поговоримо. Покваптеся, сину мій!

Де Гарай задумався, хотів щось сказати, потім махнув рукою й буркнув: «Гаразд!»

— Чекатиму тут, — повторив я. — Вийдете на галявину, я вас побачу.

Усе складалося не так погано, якби не місце, де доводилося ночувати.

IV

Місячне сяйво заливало галявину, на високій траві лежали гострі тіні, а нічна прохолода змушувала щільніше загортатися в рясу. Вівтар був зовсім близько. Мертвотне світло давало змогу розгледіти кожен камінь і навіть травинки, що проросли зі зруйнованої кладки. Здавалося, вівтар світиться, і я раз-по-раз починав читати молитву.

Згадалися розповіді отця Костянтина про праведників, яких спокушав Ворог. Хтось навіть примудрився спуститися в пекло, щоб осоромити нечистого в його лігвиську. Добре слухати про це в затишній дитячій, коли за сусідньою стіною спить батько, на замковвих вежах — надійні вартові, а отець Костянтин підбадьорливо всміхається та бажає добраніч. Хто б зараз побажав! Кілька разів о І я вже встиг пожалкувати, що не пішов разом із заступником пригноблених до Пам’є, але зрештою розсудив, що тут безпечніше. Хто їх знає, народних героїв? Одержить від мене золото, потім видасть мене й П’єра, знову одержить золото, потім змовиться з де Лозом і спробує реалізувати вексель… Ні, до Пам’є йти не можна.

І раптом я зрозумів, що страшні камені, які застигли в безмовному світлі місяця, притягають. Що, як підійти ближче? Адже я не повинен боятися, я чернець Сен-Дені!

…Я чернець Сен-Дені, якого злякалися навіть демони. Бідолаха Пилип розмахував саморобним хрестом, а малинове полум’я, яке пощадило де Лоза, не зачепило й мене. «Бачу, ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме…». Якого поля ягоди?

Я наблизився — вівтар був, як і раніше, німий. Я зціпив зуби й почав читати «Вірую». «Вірую в єдиного Бога отця… видимий же всім і невидимий… розіп’ятого ж за нас при Понтійському Пілаті…».

Нога ступнула на камінь, я перехрестився й перевів подих. Нічого не сталося. Вівтар був поруч, зовсім не страшний, просто купа старого каміння, вкритого високою травою.

Я вдивився, впізнаючи щось знайоме в обрисах руїн, які проступали з-під землі. Десь я вже бачив таке. Базиліка! Ну, звісно ж!

Я швидко обійшов те, що колись було храмом. Від стін уціліли лише приховані травою підвалини, натомість вівтарна частина височіла над землею. Саме тут творила свої шабаші погань. Я помітив на каменях грубо намальовані знаки — символи Ворога.

Спаскудили!

Я присів на один із каменів, який здався несподівано теплим, і посміхнувся.