Андрій Валентинов - Овернський клірик

Старий храм — напевно, ще тих часів, коли тут правив Рим. Спочатку здалося, що базиліка — християнська, які я бачив у Марселі, Ліоні й, певна річ, у Вічному Місті. Але потім я звернув увагу на вівтар — він був іншим. У християнській базиліці ні до чого таке підвищення, та й форма зовсім інша…

Забувши про мерзотників, які споганили древній храм, я підійшов ближче й узявся уважно розглядати старі камені. Поміж сірого, нерівного вапняку блакитнувато блиснула полірована поверхня. Мармур… Колись ця плита прикрашала вівтар, тепер же, скинута й розколота, вона лежала в густій траві.

Я обережно скинув дрібне каміння, зчистив землю… На мене дивилося чиєсь обличчя — спокійне, кам’яне, з рівними, ледь усміхненими вустами. Юнак, майже хлопчик, літами не старший за Ансельма. Збоку напис.

Різке місячне світло зробило літери чіткими й зрозумілими: «Фелікс присвятив…».

Якому богові? Кого зображено тут — самого Фелікса, який давно вже перетворився на порох, чи того, у кого він шукав захисту?

Я дивився на молоде мармурове обличчя, й мені здавалося, що цей усміхнений юнак знає щось важливе, нині вже забуте назавжди нами, безпам’ятними нащадками. Але доречно згадався премудрий отець Петро Ломбардський, котрий запевняв, що древні боги — це біси, кумири, яких слід неухильно розбивати, перетворюючи на порох. Кого ж могли вшановувати наші предки до того, як прийшов Спаситель? Адже навіть Мойсей звелів спорудити мідний кумир Змія…

— Це Ескулап, бог лікарства, — вимовив тихий старечий голос. Я завмер, не відводячи погляду від мармурового обличчя, але страху чомусь не було. Голос здавався знайомим, хоча найменше я очікував почути його тут, на руїнах древнього храму.

— Сподіваюся, ви не надто злякалися, брате мій.

Я повільно перевів погляд ліворуч, звідки почув голос. Світло місяця впало на білу бенедиктинську рясу. Каптур був опущений на обличчя, але я вже впізнав цю людину.

— Добре, що ви тут, брате Гільйоме. Тут ви зможете не тільки чути мене, але й бачити. Як і я вас.

— Отче Ельфрику! Але як ви тут…

— Я не тут. Я зараз у своїй келії, а отець Сугерій невдовзі прийде до мене зі Святими дарами.

Я вже зрозумів це. Білий силует ледь помітно колихався, немовби від вітру, а голос чувся глухо, начебто йшов із колодязя.

— Я помираю, брате Гільйоме. От, зайшов попрощатися. Вибачте, якщо завадив.

— Ви… — я зовсім розгубився. — Треба покликати лікаря!

— Мені багато років, — білий каптур майже непомітно здригнувся. — Дуже багато. Так довго не живуть навіть дерґи. Мені не страшно, хоча я був грішником — великим грішником, брате мій. Нещодавно я отримав листа від Його Святості. Він дуже добрий і занадто високо цінує мене. У листі Його Святість запевняє, що всі мої гріхи пробачено. Та не це головне. Я відчуваю, що Високе Небо зглянулося наді мною.

Високе Небо! Я вже чув ці слова.

— Брате Ельфрику! Ви грішні тому, що були лоґрським… дерґським чаклуном?

— Так, — білий каптур знову колихнувся. — Я був гарме — верховним жерцем усіх дерґів. Але Христос вчасно зупинив мене. Шкода, що не всі дерґи слухають Його.

— Отче Ельфрику, — заквапився я. — Тут, у Пам’є, жила родина лоґрів… дерґів… Вони…

— Не треба… — примарна долоня, крізь яку просвічувало місячне світло, піднялася вгору. — Я вже закінчив рахунки з цим світом. Упевнений, ви розберетеся в усьому самі, брате. Я зробив, що міг.

— Зробили?

Згадалася наша остання зустріч, як його пальці доторкнулися до моїх повік. Господи, як же я не здогадався!

— Я відкрив вам очі. Тепер ви бачите так, як дерґ, і вам не страшні примари. Я накреслив на ваших грудях знак вищої влади — він невидимий, але будь-який дерґ відчує його.

— Мене… — я насилу перевів подих. — Вони мене бояться! Навіть захищаються хрестом!

Сміх — тихий, ледь чутний.

— Звичайно! Уявіть, що на вашім шляху зустрівся якийсь чернець із осяйним німбом. Навіть ні! Багато дерґів є добрими християнами, й ви їм бачитеся трохи інакше.

— З рогами й копитами? — я мимоволі здригнувся, згадавши рогату маску де Лоза. «Одного поля ягоди…»

— Не зовсім так, брате Гільйоме. Радше це те саме, якби вам зустрівся Аполлон чи навіть Юпітер з його блискавками. Вибачте за старечий жарт, але, сподіваюся, він вам допоміг… Мені час, я чую кроки отця Сугерія.

— Заждіть! — я підхопився, відчуваючи, як багато ще треба дізнатися. — Дерґи володіють страшними заклинаннями! Вони викликають вогонь…

— Так. Але не всі. Незабаром підуть останні.

Голос почав повільно стихати, білий силует зблід.

— Прощайте…

— Отче Ельфрику!

Я здригнувся від власного голосу — навколо було порожньо, лише байдуже місячне світло заливало мертве каміння. Я перехрестився й почав неголосно читати молитву. Господи, прости мені невір’я моє! Я не вірив у праведників, я не вірив навіть у дива, хоча Той, Хто прийшов на землю, Сам засвідчив це…

Мармуровий лик Ескулапа байдуже всміхався, й мені раптом уявилося інше обличчя, настільки ж гарне, але вкрите густою південною засмагою, а усмішка на ньому була іронічною й трохи презирливою. «Ви ж самі бачили, брате Гільйоме! Ну, зізнайтеся, Овернський Клірику, ви помилялися…»

Так, Ваше Високопреосвященство, я помилявся, коли сперечався з вами. Помилявся, коли писав про Іринея. Легко приховувати за ввічливими й шанобливими зворотами глузування над Святим, котрий злякався. Але ж Іриней знав! Знав — і попереджав, що не все, що діється в світі, від Бога! Є інші Сили, які можуть творити дива й диктувати людям свою волю. Іриней сперечався з дерґами, він писав про їхні заклинання, здатні руйнувати гори й стрясати землю. Писав про перевертнів, про нелюдей…