Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

— це навіть менше, ніж просто знайомий. Знайомого, наприклад, неможливо не знати в обличчя. А далекого родича можна жодного разу в житті не побачити й не почути. Я, чесно кажучи, не наважився б до вас вторгнутися. Якби вони не сказали матері про цей «можливий діагноз». Я повинен негайно довести їй, що «можливий діагноз», можливо, нічого й не вартий.

— А що у вас… можливе? — запитала мама. — Яка хвороба?

— Та сама! — відповів приїжджий, якого звали рідкісним іменем Гнат.

— Яка… «та сама»? — не зрозуміла мама.

— Ну, яка невідомо від чого починається, зате відомо, чим найчастіше закінчується.

— Чому «найчастіше»? — заперечила бабуся. — У цій галузі багато відкриттів!

— Так, безумовно! — голосно підтвердив тато. Хоча взагалі говорив тихо, а коли бабуся починала висловлюватися про медицину, майже завжди виходив курити в коридор. Цього разу він залишився у кімнаті.

Бабуся за все своє життя нічим, крім мігрені, поки що не хворіла, але дуже боялася, щоб не захворів хтось із її близьких.

Вона детально вивчала «Бесіди лікаря», які друкувалися у різних газетах. Після цього протягом кількох днів удома неможливо було закашлятися або чхнути.

«У тих, про кого я читала, теж усе почалося зі звичайного кашлю», — не вгавала бабуся.

Гнатові ж вона сказала:

— Ви абсолютно не схожі на хворого тією хворобою, яку у вас помилково підозрюють. Троє моїх знайомих були хворі на це саме… Ви абсолютно на них не схожі. До речі, всі вони вилікувалися. Тобто їм вирізали… І все чудово!

— А звідки ви знаєте про «можливий діагноз»? — запитав тато.

— Лікарі якось одразу заметушилися. Почали запевняти, що немає нічого серйозного. Я не хвилювався, а вони мене заспокоювали. Тоді я потай зазирнув у їхні папери, Але не злякався. Там поряд з діагнозом стояв великий знак запитання. Ну, а коли лікарі ставлять знак запитання, навіщо ж я сам ставитиму знак оклику? Але вони матері навіщось сказали. Ось тоді я розгнівався! Навіщо було їй говорити?

— Формально вони були праві, — мовив тато. — Родичам слід повідомляти.

— Таж вони не родичам сказали, а матері! — вигукнув Гнат. — Тому-то я й приїхав. Щоб переконати її. Розумієте? І до вас уторгся. Але не турбуйтеся! Я можу спати на кухні. Чи в коридорі на розкладачці.

— На розкладачці спатиме він… — сказала мама і кивнула у мій бік. — А ви спатимете на ліжку. Тут, у цій кімнаті.

— Тільки не турбуйтеся про мене, інакше я вважатиму, що діагноз уже підтвердився, — сказав Гнат. — Розумієте, — вів далі він, — мати сама тягла мене… без батька. Важко їй доводилось. І ми все підраховували: «Ще два роки в школі, потім п'ять років в інституті. Всього, отже, сім!» Потім скидали по одному року. Нарешті я інститут закінчив, почав працювати, і раптом отаке… Хіба це можливо? Мати чекала стільки років! Нарешті дочекалася, а я їй такий подарунок… Це була б жахлива невдячність з мого боку! Швидше б дати їй телеграму: «Доброякісно! Вилітаю!»

— Вона телеграмі не повірить, — засумнівалась мама.

— Я заприсягся, що повідомлю правду. Є у неї ця слабість. Любить, щоб присягалися. Ну я, тільки що — присягаюся своїм здоров'ям. А вона: «Моїм присягнись! Тоді це обдуриш». Звичайно я ухиляюся. Та в цьому пішов їй назустріч.

Наступного дня рано-вранці тато повів Гната до якогось інституту, а звідти до себе в лікарню.

— Увечері ви довідаєтесь про результати, — сказав нам тато.

— Ні, зателефонуй мені на роботу, — попросила мама. — Якщо я раптом вийду з кімнати, передай: усе гаразд.

— Або все погано, — бадьоро докинув Гнат.

— Це виключається! — вигукнула мама. — Я впевнена…

— З будь-якою хворобою можна боротися, — сказав тато.

— А перемогти? — запитав Гнат.

— Звісно… І перемогти! Мати, звичайно, втратила спокій. І чекає запевнень! Хіба можна її засуджувати? Але ви, як чоловік, повинні повірити: цю хворобу перемагають досить часто.

— Та краще все-таки обійтися без неї, — сказав Гнат. Він увесь час посміхався — і я зрозумів, що він хвилюється.

— Мені теж повідомте, будь ласка, — попросив я.

Тато кивнув.

Після п'ятого уроку, у мене був фотогурток, але я не залишився.

Бабуся завжди приходить допомагати мамі вечорами. А це прийшла вдень і заходилася витирати ганчіркою телефон, потім круглий столик, на якому він стоїть. А тоді усе, що було в коридорі біля столика.

Вдома у бабусі немає телефону. І тому вечорами, коли вона приходить допомагати мамі по господарству, додзвонитися до нас неможливо. Після кожної телефонної розмови бабуся доповідає, з ким вона розмовляла. Така у неї звичка. Найчастіше вона повторює: «Це моя шкільна подруга!» І неодмінно зітхає. У неї так багато шкільних подруг, ніби вона нещодавно вчилася у десятому класі. А насправді вона вчилася ще в гімназії.

Але того дня бабуся нікому не дзвонила. Вона чекала. І я чекав.

Нарешті ми дочекалися: подзвонив тато. Звичайно бабуся не любить, коли я втручаюся у справи дорослих. Тут сама почала передавати мені кожну татову фразу:

— Цього у Гната немає. Точно встановили. Він хворий серйозно. Треба робити складну операцію. Але цього немає! Слава богу! — сказала бабуся. Пішла до кімнати й лягла на канапу. Вигляд у неї був стомлений.

Я теж якось одразу стомився…

Та коли за півгодини чи хвилин за сорок пролунали незвичайні дзвінки — надто короткі й надто довгі, я кинувся у коридор і схопив трубку.

— Це містечко, де живе Гнат, — сказав я бабусі. — Звеліли не вішати трубку, чекати. Я перший скажу його матері… Перший!

— А син моєї сусідки