Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

до кімнати, я знаю, що нічого хорошого сподіватися не слід.

— Нам з татом нічого не присилали зі школи? — запитала вона.

Я спробував невизначено розвести руки в сторони. Але вона повторила:

— Нам нічого не присилали?

— Щось, здається, було, — відповів я.

— Як це «щось»? Ти не пам'ятаєш, що саме?

— А! Згадав! Вам прислали листівки. Я їх через неуважність засунув у портфель. Того дня була контрольна робота, і я якось…

— Хіба у вас тепер щодня контрольні роботи?

— Не щодня. Але досить часто. Ось. ці листівки… Будь ласка!

Я простягнув мамі листівки. Та вона навіть не подивилася на них. Вона не зводила з мене погляду.

— Що ж ти накоїв? Чому так боявся нашої появи у школі?!

— Нічого я не накоїв. І не. боявся. Я просто забув, та й годі.

— Але ж там, кажуть, висіла об'ява!

— Я на неї не звернув уваги…

— Забув! Не звернув уваги! Це найгірше, бо ж свідчить про твою байдужість. Вона мене вбиває! Невже ти не розумієш, яку втіху одержала б я від зустрічі з друзями? Адже я не бачила їх стільки років!..

Мама, не знімаючи пальто, навіть не розстібнувши його, важко опустилася на стілець.

— Ну гаразд… Мені ти не захотів принести радість. То подумав-би про батька! Невже й він тобі байдужий?

Що я міг їй відповісти?

На щастя, у цю мить до кімнати увійшла бабуся і сказала:

— А син моєї сусідки знову одержав п'ятірку. І навчився варити компот!

2. ДАЛЕКИЙ РОДИЧ

Іноді вночі лунають незвичайні дзвінки — то надто довгі, то надто короткі. Це дзвонили з інших міст колишні татові пацієнти або його колишні товариші по інституту. Тато розмовляє з ними так, начебто ніхто у нас удома не лягав спати. Мама дивується, а тато пояснює:

— Вони знають, що саме в цей час людину найлегше застати вдома! Хіба можна їх засуджувати?

Чи:

— Хіба можна їх засуджувати? Дзвонять здалеку! Там уже ранок. Їх можна зрозуміти.

— Але нехай і вони зрозуміють, що у нас іще ніч, — відповідає мама.

«Хіба можна їх засуджувати?» — Тато часто повторює ці слова.

— Тобі треба було б стати захисником, — сказала одного разу мама.

— Це приємніше, ніж обвинувачем.

— Дивлячись у яких випадках! — заперечила мама. А тато і далі працював хірургом.

Іноді ночами услід за надто довгими чи надто короткими дзвінками з'ясовується, що татів приятель збирається приїхати в наше місто.

— От і чудово, — каже йому тоді тато. — Просто з вокзалу — до нас. У нас є розкладачка.

— Добре, що тільки одна! — зітхає мама. — Дивні люди! Хоча б для годиться відмовилися! Адже є готелі…

— У готель не потрапиш, — відповідає тато. — Крім того, кожному хочеться побувати серед близьких людей.

— Серед близьких! Ти ж і обличчя його не пам'ятаєш. Бабуся наступного дня починає виховувати тата. Але робить це, як завжди, по-своєму.

— А чоловік моєї сусідки, — говорить вона, — ніколи не приймає серйозних рішень, не порадившись із дружиною.

І тато повинен зрозуміти, що йому теж не слід бути надто вже самостійним.

— А Петро, який був старший від тебе всього на два курси, вже став професором, — говорить бабуся, — з головою поринув у науку й не дозволяє, щоб йому заважали сторонні люди!

Отож тато повинен зробити висновок, якщо він не запрошуватиме до нас своїх приятелів з інших міст, то невдовзі також стане професором.

Коли знову пролунали довгі, уривчасті дзвінки з іншого міста, ми всі, звичайно, прокинулися, і мама сказала мені:

— Готуй розкладачку!

Вона не помилилася, бо тато за хвилину сказав у трубку:

— Ну про що мова?! Нехай приїздить… Зупиниться просто у нас. Я покажу його спеціалістам. Влаштуємо консиліум! Якщо знадобиться… — А поклавши трубку, пояснив мамі: — У її сина щось серйозне…

— А їхнє місто медицина обминула?

— Це маленьке містечко. Там немає крупних спеціалістів.

— Неодмінно потрібні крупні?

— А коли б він захворів, — тато кивнув у мій бік, — хіба ти не зняла б тривоги? Вона плакала в трубку: «Подивіться мого хлопчика…» Хіба можна її засуджувати?

Мама зітхнула й нічого не відповіла. Вранці вона запитала:

— А хто ця жінка… котра дзвонила тобі?

— Далека родичка.

— Дуже далека?

— Здається, дуже.

— Але ким вона все-таки тобі доводиться?

Тато думав протягом усього сніданку, та так і не згадав.

— Знаю лише, що… по батьківській лінії, — відповів він. — А втім, яке це має значення… якщо її хлопчик серйозно хворий?

Хлопчик приїхав через три дні. Це був чоловік років тридцяти.

— Я називатиму вас на ім'я та по батькові, — сказав він, — бо мати ніяк не могла пригадати, ким ми один одному доводимося.

— Який збіг! Ми теж не згадали, — сказала мама.

— Ну чому ж? — заперечив тато. — Дещо ми все-таки встановили. Я точно знаю, що ми родичі по батьківській лінії.

— Розумію, — сказав приїжджий, — далекий родич