Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

— Я не знаю нікакого Андрєєва.

— …На палю зрадника, — тихо мовив Тиміш Нечай.

— На какую палю? — не повірив собі Зав’ярний. — Нє-а, нє биваєт паль, ви что, очамрелі тут, что лі? Двадцатий вєк на дворє! А-а-а-а!

Гайдамаки схопили Миколу під білі руки, поволокли на галяву. Сокирою обточили чотириметрову молоду липу з дитячу руку завтовшки, роздовбали між старим корінням яму вглиб на сажень. Свирид кинув моток міцної мотузки. Доточили лезом кінець липи до гостроти олівця, змастили півпалі милом. Осавул кричав, мов навіжений. Козаки зупинились і подивились на Тимоша. Приготування закінчено. Зі слів наказу минуло ледь півгодини. В повітрі зависла мовчанка: мо’ пожартував Нечай?

— Андрєєв со Смели — ето он, Лазар і єсть! — верещав Зав’ярний: — Пріслан к нам із Маскви. Хата конспіратівная у нєго в Гуздовке. Ето он план прівьоз, всьо прідумал! І хату мою он вибірал. Он! Я нє прічьом!

Козаки зупинились, ждали вказівки Нечая. Зав’ярний кричав далі:

— Палковнік Петро Трохименко — то і єсть палковнік Гамалія, а сотнік Юхім Терещенко — ето Завірюха. Їх пєрєхватілі, когда шлі в Холодний Яр із Польши…

Тиміш ще раз глянув на осавула. І махнув рукою.

З нещасного вмить здерли штани, перев’язали за спину руки. Довгими мотузками прив’язали ноги — кожну до одного з двох коней. Палю тупим кінцем уперли в корінь біля стінки ями, а гострий вмоцнили Зав’ярному поміж ноги. Братанич нагнувся й примостив гостряк точно як треба. Тоді встав і крикнув козакам на конях: «Гайда!» Ті стиха вйокнули коней, мотузки напнулись — і паля почала підніматись. Чикита страшно кричав. Він повільно піднімався все вище, неначе ріс на очах. Тупий кінець палі ривками з’їжджав вниз по стінці ями, загрузав у ній усе глибше. По світлій, без кори, липі зверху потекли багряні потьоки крові.

Нарешті паля стала сторчма й важко гупнула на дно ями. Коней зупинили. Чикита кричав і звивався до неба, десь там, угорі, високо над товариством. Поволі з’їжджаючи під вагою власного тіла все нижче, — аж поки гостряк не напнув йому шкіру на шиї. Потім він втратив свідомість, а за кілька хвилин був уже мертвий.

— Так буде з кожним зрадником, — неголосно сказав Нечай. Та в німій тиші його всі почули. Тиміш мовчки повернувся і пішов до коней. В цю мить він був зовсім один. Той, хто добре знав хлопця, міг побачити, що голова і плечі його мовби задерев’яніли від горя.

— Це він ще легко вмер, — сказав Братанич. — Ляхи на палі прибивали поперек дощечку — десь так на рівень живота, щоб не сповзали. Тоді хлопці мучились, було, цілий тиждень!

Козаки цитьнули на Братанича і ще деякий час стояли й дивились на страшний фінал зради, що височів над галявою…

У госпіталі, як вже йшов на поправку, Ром знічев’я гортав бендерські газети. Якось йому на очі втрапив цікавий нарис. Це було інтерв’ю про отамана Григор’єва — з місцевим краєзнавцем Думбровським. У статті згадали й про начштабу Тютюнника, й… про помічника Юрка — сотника… Максима Рудинського!! Який воював у тилігульских степах з греками! Ром гарячково пролистав всю підшивку — й знайшов ще одну згадку! Про холодноярську козацьку сотню, що прийшла на поміч Тютюннику… Значить — Максим! Оце так Думбровський! Ще й де — в госпіталі в Бендерах!

Шляхи Господні — несповідимі! Для цього знання прийшлося встряти в війну, а пожертва, яку прийняв Світ за статтю — його пролита кров… І десяток дрібних осколків…

… Священика на Звенигору Максим привіз зі Звенигородської церкви. Заїхали на гору з боку поля, кіньми. Панотець два роки воював у загоні Василя Чучупаки, тому добре мав себе верхи. Максим хотів вінчатись негайно — хоч у капличці у Шульговому. Батюшка благословив Уляну на шлюб на Звенигорі, а тоді відізвав Рудя й сказав неголосно:

— Я б тобі посовітував повінчатись… в Медведівці. Тут нехристи не дадуть зробити спокійно. А для жінки — це на все життя пам’ять. Ну й… знати хто буде менше. Зроби це для неї! Тобі — совітую!

Тож вінчання за тиждень провели — в Миколаївському соборі. За дружок Уляна взяла сестер, щоб мовкли, розкішну весільну сукню привезли до Медведівки кравці з Медвина, золоту корону для молодої — козаки Рудя. Гостем на весіллі був останній отаман Холодного Яру.

Весілля було схоже на казку: з величним храмом, баскими кіньми, козачими старшинами в однострої…

Травень 1924 р.

…Лазар навіть скочив з коня. Його жадібні оченята блукали звабними вигинами дівочого тіла.

— Будєшь моя — будєшь как сир в маслє кататься! В золоте, в парчє і шелках. Я внєбрачний син самого Муравйова! Я буду компрєдом ВЧК уєзда!

— Йдіть собі, пане. Чи, як Вас там… «Таваріщ». У Вас своя дорога, у мене своя.

— А ти смотрі. У мєня вєзде глаза і уші… Мнє тут таваріщ одін нашептал, что ти с казачком встрєчаєшся. С бандітом холодноярскім.

Перейшов майже на шепіт, зовсім близько, аж обпекло щоку диявольським жаром.

— Я єнту інфу пока нікому нє дал — пісьмо у мєня лєжіт. Для сєбя родімого оставіл. Будєшь мнє протівіться — в тюрьмє сгнійошь. А бандіта тваєго всьо равно кокнєм. Паняла? Подумай хорошенько.

Комісар вмовк і жорстко дививсь на Уляну.

— Дам тєбє трі дня! А там ілі ко мнє сама вєчером прідьош, ілі — за тобой таваріщі прідут із