Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Лазар вже давно поїхав на сивій кобилі, а Уляна стояла, зціпенівши, біля свого двору. Потьм’яніло ясне сонечко, набігла на світ чорна хмара: «Боженьку, та що ж за біда, що за нелюди проявились? Гірше орди татарської, люди для них — як худоба, кров людська — як водиця. Навіщо мені краса дівоча, коли по ній таке лихо?..»

Ніжні дівочі вуста схвильовано розтулились, міцні білі зуби прикусили від туги нижню губку — аж зросились яскраво-червоною краплиною крові.

Квилило гаряче серце, прекрасні очі сплили гіркою сльозою. Де ж вони — полки козацькі, які ще нещодавно йшли містами? Браві й сильні, захисники й визволителі? Де сотник Максим Рудинський — козак, несхитний, як молодий дуб?

Гинули в нерівних боях, не здаючись, билися в степах і лісах, кладучи десятки тисяч темних азійських душ, та, як помножений з кожної вбитої голови по десять, у брехні і облуді, — з усіх боків сунув на українську землю червоний морок…

Відразу ж по розмові з Лазарем Уляна постукала до Мишка. Вони про щось шепотілись, потім хлопчина взяв дідівську підводу, запряг коней і поїхав битим шляхом до Звенигородки. Повернувся аж надвечір. Рано-вранці понад горою протупотіли коні…

— Любий, що мені робити?

— Не бійся, кохана. Знаєш що? А ти скажи йому, щоб приходив. Надвечір. На Звенигору. На самий вершечок. Ну, мовляв, ти його там чекаєш таємно, щоб не бачили люди. Клюне?

— Він аж слину пускає, коли мене бачить… Але… Що як він не один прийде. Що мені тоді робити?

— А тебе там не буде. Ти не прийдеш.

— Як не прийду? А…

— Отак. Нікому не казала й не прийшла. Передумала.

— Він же мене потім в ЧеКа віддасть.

— Не бійся. Все буде добре. Роби, як кажу. Тільки будь обережна…

У госпіталі Ром пролежав кілька тижнів. Війна закінчилась, зв'язок в республіці налагодили, й вже днів за десять він зміг телефонувати додому. Рани мав неважкі — так, подряпини, радше відходив від двох несильних контузій. Уже в госпіталі взнав від Зосі, що на початку війни Владка встигла виїхати до Тирасполя й за кілька днів повернулася в Звенигородку.

В останній день до госпіталю зайшов Федір Добров. А надвечір прислав хлопця в шкірянці, який привіз трохи грошей. На всі заперечення Рома хлоп твердо вклав їх у руку, сказавши: «Це на ліки. Й ми — запрошуємо тебе на роботу. Нам такі герої потрібні!» Ром подякував, хоча вже зараз знав, що не погодиться. Йому треба жити в Україні. А зараз — пора вертатись в Одесу.

Коли Ром врешті приїхав, сусідка сказала, що йому телефонувала дівчина, «яку звуть Владислава». Він кілька разів набирав її номер, та зв’язок був відсутній. Цілий день Ром не виходив з дому, а потім вона подзвонила ще раз. Й сказала, що хоче приїхати до нього в Одесу — за кілька тижнів.

…Це була остання зустріч. У Рома ще залишалося три сотні «зелених» — з тих, що йому передав хлопець в шкірянці. Він купив пляшку «Хванчкари», вірменський коньяк, скляну банку лососевої ікри — ікра в склі завжди краща, фрукти, а потім Владка прийшла до нього. Вона шукала своєї долі, хотіла вийти заміж за міліонера і виїхати з цієї неспокійної країни. З її красою в Бендерах на це мала більше шансів, ніж у Звенигородці. Того злощасного літа пробувала залишитися в столиці, та там їй не пощастило…

Вони пили терпке вино, їли фрукти. Ром дістав із холодильника півлітровий слоїк ікри, і Владка вперше в житті їла «ікру ложкою». На столі в кімнаті горіли свічки. Їм було весело, зігріта добрим вином молода кров розкривала серце. Владка сміялась, а потім… плакала. Ром їй був небайдужий, й вона приїхала до нього — мабуть, востаннє. Дивлячись на таке знайоме золоте волосся й сумні очі, Ром знов відчув, як крається його серце. Не хотіла йому казати, але… Хай краще він дізнається від неї, ніж від когось… В Бендерах вона познайомилася з американцем, він втратив голову і тепер приготував їй документи на виїзд. У Сполучені Штати. Назавжди. Він славний, та вона його не кохає. Війна все це відклала на півроку, але тепер до від'їзду майже все готове.

Прощаючись, Владка ще плакала, цілувала Романа в губи і — залишилась у нього до ранку.

Це була їхня перша й остання ніч. Ніч, спомини про яку Ром залишив тільки для себе.

Про те, що шукав її на війні і стріляв там в людей, Владці він не сказав.

Травень 1924 р.

…Бізнес пішов у тінь. Начальники-більшовики займались конвертацією влади у гроші. Навколо Умані, де стояв корпус Котовського, взяті в оренду всі цукрові заводи. Він пообіцяв забезпечити цукром всю Червону армію в Україні. Більшовики загребли собі торгівлю м’ясом, виробництво хмелю. Все це приносило великі доходи, особливо після введення «золотого червінця». В корпусі створили напіввійськове товариство з хазяйствами і цехами: шили чоботи, костюми, ковдри. Корпус контролював млини більш як в двадцяти селах. Солдатів корпусу використовували як безплатну робочу силу. В Вінницькій області Гришка організовує першу Бессарабську сільськогосподарську комуну. Обіцянки-цяцянки більшовиків виявились облудою. Найбільшими грошима, урожаями, хлібом, цукром й надалі розпоряджалась червона верхівка.

Травень 1924 р.

— Знаєш, дядьку, що вони зроблять потім? — зрештою сказав Максим. — Вони втоплять НЕП у крові. Коли ви зрадите останніх із нас і не стане вам заступників. Вони,