Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

як овець, покладуть вас на підводи і вивезуть до Сибіру. А невдоволених заведуть у підвали і «кончать». Знаєш, як це: ба-бах — і мізки на стінку. Хіба ти не бачив ті, перші підвали ЧеКа, в яких й досі слизько від крові?.. Отоді буде вам і земля, і хазяйство… Бувай, дядьку. Сліпі ви. Дай Бог, щоб ти не пожалкував гірко за оцю годину, що не взяв сьодні в мене з рук зброю… Щоб не ламав руки, не плакав страшно, згадуючи цю годину і не казав: чому я не пішов до Яру і не вмер, як воїн, не вронивши шаблі! На жах ворогу, возвеличений духом, і — вільний навіть у смерті…

Максим легко скочив у сідло, і повів Змія з воріт, гнучко похитуючись у сідлі. В чорній козацькій черкесці і чорному бешметі, підпоясаний кованим кавказьким поясом у срібній оправі. Шапка сивого смушку, на грудях навхрест — патронташ з бойовими патронами, за плечима — червоний башлик і карабін-«маузер». Козацькі сап’янці з м’якої шкіри, червоні лампаси на шароварах. На поясі — вірна домаха, наган і ніж у срібній оправі. Козак…

Дядьки мовчки дивились йому вслід. Стояли, дивились і мовчали, навіть коли постать вершника стала зовсім мала, а потім і геть зникла десь там, у червоних променях сонця…

Як малі покинуті діти, стояли дядьки на сільській битій дорозі й дивились услід останній зрадженій ними надії своєї, колись такої великої волі.

В очах у дядьків застигла сива, як туга, ворухка і темна здогадка…

* * *

Травень 1924 р.

— …Добре, таваріщу Лазар, я прийду, — сказала Уляна. — Але не хочу, щоб бачили мене з Вами. Як сонце зайде за лісом — я на Звенигорі. Там, де трава висока, на вершині.

Обличчя Лазаря розпливлося в масній посмішечці.

— Вот маладєц. Вот так би і сразу. Умная дєвочка! А то другіє дури, всьо равно па кругу пашли у мардви, только в тюрьмє уже. І всьо равно я у ніх пєрвий бил! Мардва патом!

Уляна здригнулась. Боже, що він таке каже? Закуталась тісніше в платок — хоч від землі пашіло теплом.

— Потім розкажете. Не треба мені на ніч таке страхіття… Тільки листа з собою візьміть, чи не брешете. А то… Збрехати Вам… як води випити… І… не кажіть нікому. Мені ще тут жити.

— Канєшно, понімаю. Харашо жіть будєшь! Абєщаю! Я, Лазарь, сваіх тьолок нікагда нє давал в абіду!

— Кобилу свою поцілуйте! «Тьолок» нема тут. Я козачка. Ідіть уже, і приходьте, — строго наказала Уляна. — Бо передумаю зараз. Снаги нема слухати таку бридоту…

Комісар вмовк, якось аж зіщулився, а тоді хвацько скинув кобилу і звузив очі в радій гримасі.

— Во как артачішься! Нравітся мнє… Нравішся ти мнє! Такіх нігдє нє відєл. Вот, прієхал к тєбє спєциально, хотя мнє в Маскву уєзжать нада. На повишеніє. І тєбя заберу! А деваца тєбє всьо равно нєкуда! Із-пад землі найду!

Розділ 24
Шабля на комісара

«Як не вірять у Бога, — так не вірять і в психолога в цій країні. Колись рамки життя окреслювали боги, батьки, первісна громада. Сьогодні людині дали свободу — і виявилось, що залишена на саму себе, без рамок, табу і обмежень, вона стала слабкою й нездатною подолати власні бажання, а єдиним сенсом життя стали пошуки задоволень. За зламаними іконами Бога ми загубили джерела надії і смиренності. А позаду химер наразилися на сліпі і сховані сили джунглів — безжальні до слабкості, без людяності і співчуття.

Релігія православ'я чи буддизму, енергоінформаційна теорія чи психономіка — це все віра, направлена на духовність. Дати людині центр рівноваги, який, немов „ванька-встанька“, дасть їй змогу здолати найбільші нещастя і при тому знов і знов підніматись, не втрачаючи вміння бути щасливим.

Це і є практичне завдання духовних прагнень. Глибокої віри в Вищу силу і в себе — бракує нам на цій нещасній землі».

Учитель Орест Хоші

Травень 1924 р.

…До Звенигори комісар ішов не сам. Підозріливий і хитрий — нікому не вірив. Знав — та хіть не зволила пригнати роту чекістів. Надто солодкою була дівка. Ану ж бо — і справді прийде. Бо не дурна ж наче. Не хоче лягти під мордовців.

Він дряпався на гору з двома хортами з ЧеКа. Йшли, важко дихаючи перегаром з учора. Хортів лишив нижче, а сам поліз на вершечок. Очі його збуджено блищали, коли оглядав м’яку траву на галявах.

Сонце сідало над Хлипнівським лісом. Максим вийшов з хащі за спиною чекістів. Саме в цю мить ближчий з них — той, що білявий, — ступив між осиками, й густа павутина йому влипла на очі. Коли він бридливо здер липку сітку з обличчя, зненацька почув гострий посвист. Останнє, що побачив син «воронєжской губернии» — темну постать перед собою. Криваво зблиснула в призахідньому сонці шабля — й блондиниста голова підскочила, стала на місце — й впала на підставлені руки.

Блондин стояв серед квітів бузку, тримаючи голову у власних руках. Голова кліпала очима й здивовано круглила рота. Другий — чорнявий і маленький, встиг тільки кавкнути з переляку, кинувся бігти, та ногу його мовби схопили залізні руки. Чекіст впав, Рудь вдарив удруге. Краєм ока побачив, що нога конаючого по коліно провалилася в яму поміж камінням.

Звенигора допомогла вбити чужинців.

Сонце сліпило червоним. Рудь примружив очі й подивився нагору. Лазар повертався з вершини, продирався через кущі прямо до нього.

— Абманула, сучка! Піздєц єй будєт!

Сонце било в очі, й