Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

вийняв гаманець, віддав незнайомцю паперову десятку.

— Нащо мені даєш?

— Беріть, беріть, бо той душохват позирає сюди…

Худорлявий мовчки похрамав собі і загубився серед ярмарку.

— Перепрошую, пане верхній, — повернувшись, люб’язно сказав Сила. — Моєї сестри чоловіка сват. Теж мені родич!

— Нічого не сталося, пане Сило.

— Селянин має дуже недобру звичку, пане верхній, — почав Іван додумувати-мудрувати. — Спочатку розкаже про всі свої біди, перерахує лиха своїх родичів, знайомих і лише потому переходить на діло. — передихнув та говорив: — Корова у нього здохла. Одна була, та й ота за вітром пішла. Каже, мусить купити собі, бо інакше діти заковіснуть-закочаніють. Гроші збирає по людях…

— Дивні се люди, пане Сило, — осміхнувся верхній та одразу видавав стурбовано лице. — Ех-ех-ех! Довго доведеться мучити свої нерви, доки стануть вони на правильну путь. Та спробуйте їм довести, прошу вас…

— Я в політиці, пане верхній, гірше розбираюся, як куриця в пиві. І без неї може обійтися моє ремесло.

— То є так. Але кожна людина — політик. Одні роблять своє діло галасливими лозунгами, другі — провокаціями, треті — терором, четверті — шпіонують… І так далі, і тому подібне. Ви, певно, вибрали позицію мовчання-невтручання? Так я вас маю розуміти?

— Ви вгадали, пане верхній, — скривив душею Іван. — Коли чоловік мовчить, то добрий для всякої влади.

— Похвально, похвально, пане Сило!..

«Корінець би ти висох, знаю я, що так тобі любиться!».

— Перепрошую, пане верхній, а ви б не пішли зо мною в ресторацію, аби хоч якусь часину провести разом?

— Очевидно, я про це вже раніше подумав. Я сподівався, же ви когось причісуєте та стали тут.

— Я лише вас провів, пане верхній!.. Землякам має бути шана, а почесть, як верхньому.

— Дуже радий, дуже радий за вас!

В ресторані марнували час майже всі знайомі начальника поліції. Коли зайшли у вечірній зал, здавалося, стихав гамір. Лише цигани-музиканти різали фокстрот. Молодий скрипаль наспівував, придупкуючи ногою в естраду.

Не мелем, не мелем, Не мелем, не мелем — Забрала нам вода млін!..

— Цілий вік ладен би просидіти тут, де чути чеську мову, музику, де іскриться вино, і так далі, і тому подібне. Райський куточок!

«Ба ци можна вже нагадати про того чоловіка? — подумав Іван, коли начальник поліції Штєтка добре розчервонівся від випитого вина. — Може, треба поговорити, доки не дуже п’яний?».

Але Штєтка розв’язав мішок спогадів, і тепер уже перебивати стало незручно. Він поринув у свою автобіографію, котру ніхто ніколи не писав і не читав. Підлеглим було незручно розповідати про себе, а з цим Іваном Силою не буде говорити про політику, коли не тямить у ній. Дружина від Штєтки повіялася вже давненько, бо перелякалася підкарпатських опришків. У світову війну Богуміл Штєтка завоював собі офіцерське звання. Демобілізувався, бо не витримував казарменного життя…

Потому перейшов на найулюбленішу загальнополітичну тему, як сам назвав її.

— Моє серце і досі не витримує натиску гарної молодички, — зізнався Штєтка. — Пульс учащає в такому разі, як від вина. Що би я робив, якби не було на світі того ласого створіння? — Штєтка замислився, прихилив над столом вилизану лису голову, обпер її на нетривку долоню. — То є, прошу вас, ціла історія!

— Треба пити всі чари кохання, коли є звідки коли є з ким, пане верхній!..

— Верхній? — підняв з руки тяжку голову. Визелепився на Івана. — Причому тут верхній? Я тут — Штєтка. Айбо ще простіше — Бо-гу-міл! Милий Богу. Богуміл! Чуєте?

— Чую, айбо я так не можу звертатися до вас.

— Ми то закріпимо урядово! — Штєтка позвав кельнера. — Дві пляшки токайського!

— Я не можу вас так кликати.

— Вип’ємо на перту![113] Скільки маєте років?

— Сороковий.

— Хе-хе-хе! Я на цілий рік молодший за вас! — захекався Штєтка. — Тому, перепрошую, дозвольте з вами випити?

«Корінець би ’му висох! Так то треба цілий келих до денця випити. За одним махом!..».

— Коли ваша ласка, то я не можу відмовитися.

— О-о-о! — заокав верхній. — То мені подобається. Агой!

— «Треба пити всі чари кохання, коли є звідки і коли є з ким». Так, ти, здається, сказав.

— Так, — запнувся Іван, аби не порушити форму звертання. Гей, знає він: коли помилиться — питиме штрафний келих, або треба буде замовляти ще одну пляшку токайського, котру неодмінно доведеться випорожнити.

— Розумно! Геніально! Саме, доки є з ким! І так далі…

— Богуміл — майже пошепки звернувся до начальника поліції просто по імені, і аж самому стало якось страшно. Штєтка ставав мовчазнішим. Йому, очевидячки, хотілося слухати музику і навіть поволочити ногами у танці. — От я твоє жадання зробив.

— Ні, ні, ти його ще не здійснив, Яніку! Знаєш, що я придумав? І ти, сподіваюся, як другові, зможеш його виконати?