Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

за мелодією, відтворювала її з нот, запам’ятовувала, шліфувала, доводила до віртуозності й екстазу, додавала свої «родзинки», але так і не могла осягнути її таємничої сутності. А для неї це було дуже важливо. Іноді вахтерка випроваджувала її з порожньої зали. Віка ніби прокидалася, дивувалася, що вже так пізно. Поверталася додому і зразу падала на ліжко, як непритомна.

За кілька днів такої одержимості похнюпа оживала і тоді вже спокійненько починала розповідати Дані, що й чого. Але вчора вона зовсім не грала після занять, а сьогодні навіть на заняття не пішла. Дана стривожилася, вирішила, що мусить порушити правила невтручання у внутрішні справи двох суверенних суб’єктів, які проживають на території однієї квартири.

– Може, скажеш, що сталося?

Віка підхопилася з дивана, вимучено усміхнулася.

– З чого ви взяли, Дано Дмитрівно, що щось сталося? Все гаразд. Не хвилюйтеся.

– Чого ж тоді очі червоні, як у кролика?

– А, то я читала багато.

– І так плакала над прочитаним? Може, й мені дасиш того романа почитати, щоб і я похлипала. Чи це тебе підручники так до сліз доводять?

Мовчить, поглядає настрожено спідлоба.

– Мабуть, покину я це навчання…

– Що? На четвертому курсі? – Дана не вірить власним вухам.

А Віку раптом наче прориває – сльози градом, слова налітають одне на одне так, що їх важко розібрати. Не хоче вона там залишатися! Бачити нікого не хоче! Та вона й без музики проживе! Хіба люди вмирають без музики?!

Виявляється, у них на курсі було конкурсне прослуховування, свого роду кастинг. Авторитетна комісія мала вибрати трьох найкращих, щоб рекомендувати на грант. Той, хто отримає грант, автоматично буде зарахований до столичної консерваторії, на державне навчання.

Віка такі надії покладала на цей грант! У неї ж і оцінки найкращі, і кілька перемог у конкурсах молодих виконавців, і концертів дала майже стільки, як профеісйні музиканти, і газета про неї писала. Директриса спочатку також обнадіювала: «Кому ж, як не тобі, Вікторіє, в консерваторії вчитися».

Еге ж, казав пан – кожух дам… Не почули і не побачили Віку на прослуховуванні, хоч вона сама відчувала, що ще ніколи так віртуозно не грала, як цього разу. Дограла, наче з небес опустилася – і прямісінько у багно… Члени комісії ніби й не слухали, перемовляються, «боржомі» попивають. Зате Тетяну відзначили. Так, ту саму Тетяну, яка досі Баха від Бетховена не відрізняє. Але в неї тато уже чверть міста скупив і директриса з нею першою вітається.

– Це ж музика! Музика, Дано Дмитрівно! Це ж святе! Якщо вже у мистецтві немає правди, то де її шукати? Де вона взагалі тоді є? І навіщо Таньці той грант? Хіба вона не має за що вчитися, навіть якщо їй ведмідь на вухо наступив?

– Підемо до твоєї директриси. Нічого тут подушку сльозами поливати.

Виявляється, Віка вже була. Тепер, після того візиту, вона не просто Віка, а скандалістка, вискочка, яка забагато про себе думає і забагато собі дозволяє. Мистецтво – річ суб’єктивна, у кожного своя думка. Повторного прослуховування не буде, комісії вдруге ніхто не збиратиме, бо у ній був представник з Києва, йому треба було оплатити проїзд, готель, харчування, перебування, більш цього ніхто на себе не візьме.

Дана відчуває, як раптом починає млоїти під грудьми. Нудота підступає до горла і водночас біль хапає за серце. Як же так? Невже ж нічого глибинно так і не змінилося? Колись крила обрубували чужинці, нищили таланти через політику, а тепер бал правлять гроші?

Віка кинулася до аптечки, поклала їй до рота пігулку, простягнула склянку з водою.

– Ну от, а ви ще дивуєтеся, чому я вам нічого не розказую. А як же вам говорити, коли ви так усе сприймаєте? Та біс із ним, з тим грантом! І без консерваторії проживу.

– Візьме, ще й як візьме! – нарешті видихує Дана. – Хабаря, звісно, ми з тобою підсовувати не будемо, а от оплатити дорогу до Києва – не такі то вже й гроші, щоб у нас їх не було. Ти знаєш, колись я в гості на Північ їздила, в Ханти-Мансійський автономний округ. Є там на річці Об маленьке сибірське поселення Перегрьобноє. Ото була дорога! Але я її здолала, і гроші на квиток знайшла. А тут Київ – Луцьк.

– А хто там у вас? – Віка допиває воду зі склянки, зацікавлено дивиться на Дану.

– Учителька моя там жила. Співачка, музикантка, актриса. Дуже-дуже талановита. У чотирнадцять років уже з концертами їздила, на європейських сценах виступала, шість мов знала. А вони її – туди, на чужину, у сніги. Подумати тільки – сорок років прожила вона там у четвертинці барака. Сорок років самотності! І якої самотності, Віко! Потрошила рибу, плела сіті, рубала дрова, а все одно поводилася, як театральна прима, бо в душі залишалася актрисою. Померла у вісімдесят другому. Вона мені колись сказала: «То гріх – загубити талант, бо він від Бога». Не переживай, Віко, будеш ти вчитися у консерваторії. У мене є хата в селі. Старенька, ровесниця моя, збудована, коли я народилася. Її підтримує скрипучий осокір. Під вікнами ростуть мальви, а біля воріт – верес. Я його з хутора пересадила, бо там уже все розорано. А квартиру цю можна здати в оренду, от і будуть тобі гроші на навчання.

Віка дуже хотіла побачити Данину хату. Дана пообіцяла, що влітку обов’язково візьме її з собою. Але трохи не так сталося, як гадалося. Коли вже все було приготовлене у дорогу і вони напакували синю Данину автівку всілякими продуктовими та побутовими припасами, приїхав Святослав.