Олена Герасим'юк - Розстрільний календар

засудили на 10 років таборів та 5 років обмеження у правах.

19 серпня 1946 року хлопця перевезли по Єнісею до Кайєркану, до табору ГУЛАГу, де він працював на шахтах.

4 вересня 1954 року звільнений за амністією. У 1972 році засуджений разом із Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, Василем Овсієнком (операція «БЛОК») за поширення самвидаву.

Джерела

Овсієнко Василь. КГБ проти дисидентів. Сорок років погрому шістдесятників // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 12 січня. Режим доступу: https://goo.gl/fCPY7C

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

20 серпня 1981 року закінчився суд над журналісткою Раїсою Руденко

«Нас усіх пересаджають. Хоч ти зостанься на волі». Імені Раїси Руденко — дружини засновника Української Гельсінської групи Миколи Руденка — не було у списку членів групи. Вона мала уникнути арешту, щоб передавати інформацію від ув’яз­нених.

Новину про те, що твори Миколи Руденка заборонили друкувати, приніс Григір Тютюнник. Відтоді Руденко писав розлого, детально та без самоцензури. За подружжям, вдома у якого мало не щодня збиралась інтелігенція, стежили ґрунтовно: встановили вдома прослуховування, слідкували навіть на прогулянках в лісі. Через арешти друзі боялись вітатись...

Раїсу Руденко арештували за чотири роки після чоловіка, 15 квітня 1981 року. Коли прийшли з обшуком, вона не здивувалась і зібрала валізку. Згадувала, що не подавала апеляцію, бо не хотіла тягнути час. Її засудили до 5 років таборів та 5 років заслання за статтею 62 Карного кодексу УРСР — «антирадянська агітація та пропаганда».

Коли прибула до пересильної тюрми, офіцер поглянув на її статтю і кинув жінку в камеру до наркоманок. За словами Раїси, в Україні стаття 62 — для політичних, а в Росії за нею «йшли» наркомани. Вона зрозуміла помилку, але не вимагала переведення — за час дороги скучила за розмовами.

За законом, якщо чоловік і дружина перебували у одному таборі, то мали право на побачення. Щойно Раїса прибула у Дубровлаг, написала заяву з проханням. Їй відмовили, а наступного дня Миколу перевели на Урал.

«З одного боку, ув’язнення у мене забрало стільки років і здо­ров’я. Але я не шкодую. Я пройшла таку школу життя! Одна справа — пізнати ту радянську дійсність ззовні, а інша — із її черева. Я на власні очі побачила ті колосальні концтабори, скільки там людей у тих тюрмах було!» — згадувала жінка.

У 1987 році на засланні подружжя дізналось, що їх амністовано. Через Москву (до України їм було заборонено їхати) вилетіли до Німеччини, згодом до США. Після розпаду СРСР Раїса повернулась додому і дізналася... що втратила право на українське громадянство, бо роками не проживала у країні.

Джерела

Овсієнко Василь. Руденко (Каплун) Раїса Панасівна // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/oCQBzu

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Ткачук Марина. Раїса Руденко: Мій чоловік мав би отримати Нобелівську премію: [Інтерв’ю] // Україна молода. — 2011. — 20 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/VP466d

20 серпня 1944 року вбитий письменник Юрій Липа

Юрій Липа, син міністра УНР та комісара Одеси письменника Івана Липи, рано почав публікуватись, цікавитись політикою та історією. У Познані, навчаючись із колишніми вояками УНР та ЗУНР, утворив корпорацію «Чорноморе», за десять років видрукував тритомник «Нотатник» про визвольні змагання 1917—1920 років.

У 1942 році він навідався до Одеси, щоб перенести туди створений разом із Левом Биковим та Іваном Шовгенівим (батьком Олени Теліги) Український Чорноморський інститут.

На час війни вирішив влитись у боротьбу. Підтримував тісні звязки з українським підпіллям, через що змушений був у 1943 році залишити Польщу. Переїхав до Яворова, де організував медичні курси для бійців УПА, згодом очолив першу Старшинську школу УПА.

Коли Радянська армія наближалась до Яворова, відмовився евакуйовуватись і оселився з родиною у сусідньому селі Буніві, читав лекції з медицини для бійців та місцевого населення.

19 серпня 1944 року до будинку Юрія під’їхала бричка з чотирма енкаведистами: «Собирайтесь, вы нам нужны». Його попросили взяти із собою медичні інструменти.

Дружина Галина шукала Юрія Липу два дні. 21 серпня 1944 року його понівечене тіло було знайдене у селі Шутова: сліди багнетів на тілі, руки і голова потрощені прикладами, шкіра порізана його ж власними інструментами.

Щодо дати смерті Юрія Липи існують розбіжності. У спецповідомленні начальника Краковецького райвідділу НКВС лейтенанта Камардіна вказано, що Юрій Липа був затриманий 22 серпня 1944 року і вбитий того самого дня при спробі втечі.

Натомість у документі ОУН Львівської області «Вісті з терену за місяць жовтень 1944 р.» значиться, що Юрій Липа був затриманий під час переходу фронту, замордований та повішений ще з чотирма особами; місце поховання невідоме.

Офіційною датою смерті Юрія Липи вважається 20 серпня 1944 року.

Джерела

Биковський Лев. Апостол новітнього українства (Юрій Липа). — Женева, 1946. Режим доступу: https://goo.gl/BjW5DP

Мороз Володимир. Про дату смерті Юрія Липи. Режим доступу: https://goo.gl/MQvCNk

Слабошпицький Михайло. 25 поетів української діаспори. — К.: видавництво «Ярославів Вал», 2006. Режим доступу: https://goo.gl/U8ffre

21 серпня 1982 року порушено кримінальну справу проти члена общини п’ятдесятників Івана Лучка

Іван Лучко належав до протестантської церкви п’ятдесятників, діяльність якої в Радянському Союзі була досить активною. П’ят­десятники поширювали самвидав, створювали незалежні від держави духовні центри, публікували та поширювали колективні заяви з вимогами припинити переслідування.

Як дієвий член общини, Іван Лучко зазнавав тиску. У 1977 році ситуація стала настільки нестерпною, що чоловік вирішив емігрувати. Йому відмовили.

Репресії посилилися після того, як Лучко написав лист-звернен­ня до генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брєжнєва з проханням надати можливість виїхати. У серпні 1982 року була відкрита кримінальна справа, у квартирі вірянина проведений обшук. Суд призначили на 29 травня 1984 року, проте відклали через хворобу прокурора.