Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

Громовиком розглядається як шлюб: Бог-воїн пробиває, запліднює вогненною стрілою Богиню Хмару, яка проливається на землю благодатною зливою, що дає плодючість нивам, всякому зіллю. Аналогічні сюжети є у Ведах, де хмари – небесні корови, яких переховує Бог Врітра, а визволяє Індра (ідентичний нашому Перуну).

Чистим від пізніших нашарувань є міф про боротьбу Велеса з Перуном. Велес викрадає череду худоби (варіант: людей, або саму жінку Перуна), за що Перун періщить стрілами небо і землю; Велес ховається за камінням, під деревами, перетворюється в різних істот. Як наслідок цієї боротьби йде дощ на трави, квіти, овочі, злаки. Живлюща волога обожнювалася давніми народами, і це знаходило вияв у всіх міфологіях. Поняття про живу воду є у всіх індоєвропейських народів.

Це джерельна вода, напившись якої людина набуває великої сили, хворі одужують, зцілюються. В українських міфах і казках також є сюжети з добуванням героями живої води. На противагу живій воді є уявлення й про мертву воду, якою злі сили можуть завдати шкоди герою.

Язичницькі міфи про сотворення людини переважно вказують на дерево, як на матеріал, з якого створене людське плем’я. Це дуб, ясен або просто пеньок. Але, щоб вдихнути в людину життя, потрібен живий вогонь. Тому оживлення людини ще пов’язується з небесним вогнем і блискавкою. В індійській міфології перший чоловік народився від блискавки. Грецький Прометей викрав у Богів небесний вогонь і оживив ним першого чоловіка.

Міфи про сотворення роду – чи не найголовніші релігійно-світоглядні коди в ментальності кожного народу, який має свою етнічну віру. Саме такі міфи визначають духовність, характер, місце в історичному процесі того чи того народу.

Вони дають змогу констатувати, що теми, сюжети, образи давньої української міфології відображають основні світоглядні орієнтири язичницької релігії русів-українців. А розглянуті паралелі дозволяють припустити, що вони багато в чому близькі до індоєвропейських міфів, бо успадковані від єдиної праарійської міфологічної системи, хоча позначені вже власним українським колоритом та ментальністю. Отже, при науковій реконструкції язичницького світогляду, а також певною мірою ритуалів та обрядовості доцільно звертатися до індоарійських релігійних паралелей.

Розглянуті джерела релігійних вірувань на території України вказують на генетичний зв’язок різних уявлень, починаючи ще з окремих аграрних культів трипільської доби та індоарійських світоглядних архетипів до слов’янських, давньоруських та українських. Успадкований запас релігійних уявлень, як правило, не зникає, а переосмислюється і використовується для нових потреб, які відображають нові інтереси і потреби суспільства.

Це стосується також і словесної частини ритуалів. Так, наприклад, у повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” знаходимо залишки давніх замовлянь, які можемо з допомогою реконструкції застосовувати в обрядах і рідновірській практиці: “... ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених... [226. ІІІ. 147; ] (курсив мій – Г. Л.). Звичайно, в ХХ столітті ці рідновірські обряди були вже сильно позначені християнським синкретизмом. Цікава і дещо несподівана форма скорочення слова “хрищений”, передана як “ирщений”, що зустрічається в західноукраїнських говірках досить часто. Це може вказувати на давнє існування близькозвучного слова, що вживалося в замовляннях язичницького часу. Гіпотетично, можемо припустити, що це могло бути “речений”. Адже у багатьох заговорах називалося ім’я того, кому заговорюють. Цілком логічно припустити форму: “речений... ім’я” (аналог християнського “раб божий Іван”). Так само збережена М. Коцюбинським форма привітання “Слава Ісусу!”, що в просторіччі має скорочену форму “Слава Йсу!” і відповідь “Навіки слава!”. Громади Рідної віри нині вітаються традиційно: “Слава Богам!”, “Слава Сварогу!”, “Слава Перуну!” і т. д., а відповідь завжди: “Навіки слава!”

Релігійні уявлення не народжуються з кожним новим поколінням, адже нові покоління “засвоюють” релігію як історичну даність, як звичай, як узагальнений часом тип світосприйняття й світогляду. В основі генези релігійних форм лежить релігійний синкретизм як один з головних чинників цього процесу. Вірування, які походять з давніх історичних часів, відзначаються більшою стійкістю, ніж сучасні. При цьому особливу живучість виявляють ті сторони релігійного життя, які пов’язані з природним циклом людського існування, і ті, які відображені в архаїчних формах, але вже дещо трансформованих і закріплених в ритуалах нових, в т. ч. світових релігій.

ІІІ. 5. Витокове “православ’я”: занепад та відродження

Більшість дослідників релігій відзначають фактичне двовір’я наших Пращурів, про яке свого часу згадував і один з перших християнських ченців Феодосій Печерський: “Називаючись християнами, а по-язичницьки живучи”. Двовір’я було своєрідною формою певного компромісного співіснування двох абсолютно протилежних світоглядних систем – етнічного багатобожжя (розмаїття, політеїзму) і глобального однобожжя (одноманітності, монотеїзму), поєднання яких з часом перетворилося в певний релігійний синкретизм.

Ранні християни, заперечуючи стару віру в Рідних Богів, все ж не могли створити для своїх теологічних концепцій якусь іншу цілком відмінну категоріально-понятійну систему, ніж та, що вже довгі століття існувала у традиційній релігії. Майже увесь понятійний арсенал язичництва був використаний ними і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука (філософія, богослов’я), і мистецтво (в тому числі й культове) все ще залишались язичницькими.

Цим процесам сприяли також цілеспрямовані ідеологічні хитрощі, які використовували служителі християнської церкви – практика називання нових християнських реалій старими язичницькими словами. Наприклад, церква “святого Власія” замість храму Велеса, костьол “святого Вита” замість храму Свентовита та ін.

Як ми вже знаємо, мова постійно використовувалась в ідеологічній боротьбі. З часом втрата первісних значень слів, явищ, обрядів ставала все відчутнішою. Так відбувалася поступова деградація родової (етнічної) релігії. У давніх словах часто закладений зовсім не той зміст, який ми сприймаємо нині, бо безліч священних слів, понять, звичаїв, обрядів, перекручено ідеологічними надбудовами.

Такою була доля одвічно слов’янського поняття “православ’я”, привласненого християнською церквою. Витокове значення слова Прав, у давнину передавало священне поняття Божественного закону, який керує (правує) Всесвітом.

Слово Права в писемності зустрічаємо в текстах Велесової Книги. Упереджене ставлення офіційної науки до цього джерела не міняє суті справи, адже її свідчення цілком співвідносяться з фактами, що визнаються офіційною наукою як достовірні. Так, наприклад, переклади Велесової Книги показали, що не тільки світогляд наших Пращурів, але і деякі лінгвістичні релікти мають паралелі з давньоарійськими пам’ятками, збереженими в Рігведі. Тому в цьому розділі я наведу цитати, які розкривають сутність поняття Прави.

Прав (Права) – одна з трьох сфер буття – найвища Божественна сфера, що символічно відображає крону священного Дерева. У Велесовій Книзі є давньослов’янська молитва, яку Волхви називають Першою Правою:

Свароже!

Ти, що сотворив світло,

Ти єсть Бог світла

і Бог Прави, Яви і Нави,

се бо маємо їх во істину.

І єсть ця істина наша,

що переможе темну силу

і виведе нас до блага [255. 15-А].

Поняття Прави як універсального закону руху Всесвіту мали ще трипільські землероби VI – ІІІ тисячоліть до н. ч. Мала його й хліборобська