Світлана Талан - Спокута

Сусідка Романа Ліана, схоже, вирішила скористатися слушною нагодою і не на жарт почала приділяти йому багато уваги. При зустрічі жінка сказала йому, що не знає, хто і чому на неї напав. Роман запропонував звернутися до міліції із заявою, але Ліана відповіла, що не хоче з нею зв’язуватися і псувати собі нерви.

– Усе обійшлося добре, – сказала вона йому. – Тож нікуди заяв писати не буду.

Самотня жінка грала роль розрадниці Романа в горі й розпочала справжнє полювання на сусіда. Вона підкараулювала його навіть тоді, коли повертався додому запізно, виходила на зустріч і запрошувала на чай, «провести вечір не на самоті».

Якось Роман був напідпитку і мав необачність завітати до Ліани. Жінка напоїла його чаєм, потім нахабно почала обнімати і втішати.

– Кохану жінку вже не повернути, але ж поруч є інші, – улесливо промовляла вона, притискаючись розпашілим тілом до Романа. – Я така самотня, ти – також. Ми можемо бути разом і самотність проженемо. Це так жахливо, коли повертаєшся додому, а на тебе ніхто не чекає. Хто тебе зрозуміє так, як я? – шепотіла вона.

У Романа паморочилося в голові від випитої оковитої, а не від пестощів Ліани. Перед очима все ще стояла автівка, десь там, унизу, у прірві, яка назавжди поглинула його Катрю. Ліана вирішила, що мовчання Романа означає згоду і хотіла зняти з нього в’язаного светра, саме того, який був на ньому в єдину ніч кохання з Катрею. Він легенько відсторонив її руки від себе.

– Часто самотні жінки заводять котика або песика, – сказав він спокійно.

Тоді Ліана образилася, а він пішов додому з надією, що сусідка вже не буде його діставати. Та схоже, що вона не збиралася відступати і щоразу знову й знову чатувала на Романа. Вона дратувала чоловіка своїми залицяннями, в яких він відчував нещирість. Скоріш за все, це була гра, коли за будь-яку ціну жінка хоче «вполювати» чоловіка і відчути свою зверхність, привабливість і оте жіноче «я ще можу», щоб потім швидко забути пригоду. А Роман знав, що ніколи не забуде Катрю. Він півжиття чекав на неї, була ніч шаленого кохання і ніжності, варта багатьох років надії, а тепер іншу половину життя він буде жити спогадами…

Роман здав під сигналізацію службі охорони «Роір», сів до автівки і ще з годину їздив вечірнім містом. Після ремонту приміщення виглядало дещо по-іншому, і на деякий час чоловіка це відволікло від гнітючих думок. Потім він провів цілий місяць з донькою Іринкою, а після її від’їзду за кордон знову не хотілося повертатися додому. Він мав друзів, але у всіх них були родини, діти, тож ходити до них і набридати Роман не хотів. Залишалися два знайомі холостяки, з якими він зблизився останнім часом: Івасик і Микола. До них він міг заїхати будь-коли, але також розумів, що в кожного з них свої справи, тому намагався відвідувати їх кілька разів на тиждень. Сьогодні він як ніколи не хотів повертатися додому. І не набридлива Ліана була тому виною – лякала гнітюча тиша. Раніше він весь час жив надією, з неї черпав сили, а тепер знав достеменно, що поріг його будинку ніколи не переступить його Катря.

Покружлявши вулицями міста, Роман поїхав до Івасика.

– Твоя черга пригощати мене кавою, – сказав він, потрапивши до оселі товариша.

– Може, по п’ять крапель? – підморгнув господар.

– Ні. Дякую.

– Тоді чай, бо ще звинуватиш мене в тому, що провів безсонну ніч після моєї кави.

– Давай! – махнув рукою Роман.

Івасик заварив чай, поставив на стіл вазу з печивом, сів навпроти Романа.

– Ти де пропадав цілий тиждень? – поцікавився Роман.

– Займався благодійністю, – сьорбнувши чаю, відповів чоловік.

– Знову дитячому будинку допомагав?

– Та що там допомагати? Перерахував кошти на дитбудинок і все. Я ніколи не лізу на екрани телевізорів, не даю інтерв’ю. Навіть ніколи не бачив, яку конкретно допомогу й кому саме надають за мої кошти. Надіслали звіти, чеки і все, – охоче пояснив Івасик. – Тут, друже, зовсім інша справа. Я бачив вдячний погляд, хвилювався, не знаходив собі місця під операційною.

– Це щось нове! – посміхнувся Роман. – Розповіси детальніше?

– Пам’ятаєш, я тобі розповідав про Марту, яка обгоріла на пожежі?

– А! Марта. Уже не вперше чую від тебе це ім’я.

– Не будь занудою, Ромко! – Івасик жартома пнув Романа кулаком у плече. – Я влаштував Марту до приватної клініки, її прооперували, попереду – реабілітація, різні процедури, потім можливо ще одне оперативне втручання.

– І ти сам чекав під операційною?! Не схоже на тебе. Чи старієш, чи закохався, Івасику?

– Вона сказала, що кохає іншого.

– Ти ж розповідав, що вона втратила пам’ять, – нагадав Роман.

– Так, але сказала, що почуття залишаються жити попри все. Тож, мій друже, надії у мене немає, але не буду приховувати, що мені Марта подобається.

– Надії немає, але, як я можу здогадатися, рахунки за лікування сплачуєш ти?

– У мене є можливість допомагати час від часу дітям, тож чому я не можу допомогти жінці, яка потрапила в біду?

Було вже за північ, коли Роман повернувся додому. Ліана цього разу його не перестріла, і чоловік зітхнув із полегшенням.

– Завтра навідаю Миколу, – вирішив Роман.

Він ліг на диван і, не роздягаючись, задрімав. Йому знову наснилася Катря. Як завжди, у