Світлана Талан - Спокута

– Мені також! – посміхнувся чоловік. – Першість надамо жінці. Я слухаю тебе.

– Я прошу тебе не їздити більше сюди, – випалила вона на одному подиху. – Я не хочу тобі давати надію, бо я втратила пам’ять, але почуття до іншого чоловіка в мене живі, – пояснила вона. – До того ж тітці не подобається, що ти відволікаєш мене від роботи. Сам розумієш, що я їм вдячна за свій порятунок, тим паче, що живу в їх домі.

– Зрозуміло, – зітхнув чоловік. – Тепер вислухай мене.

– Прошу.

– Я тебе, Марто, зрозумів. Не буду набридати ані тобі, ані тітці, – сказав чоловік.

– Дякую за розуміння.

– Я ще не все сказав. Я хочу, щоб ти прийняла мою допомогу. Я домовився з найкращими лікарями в приватній клініці, щоб вони, вибач, якщо зачеплю за живе, привели до ладу твоє обличчя.

Це була неочікувана пропозиція, і Марта на мить зупинилася, звичним рухом прикривши половину обличчя волоссям.

– Я… Я, звичайно, тобі дуже вдячна, але не можу на це погодитися, – промовила вона збентежено й розгублено.

– Чому?!

– Почнемо з того, що таке лікування та операції коштують шалених грошей, а в мене у гаманці лише кошти на буханець хліба та пляшку олії, – сказала Марта. – Я не отримую ні зарплатні, ні пенсії. На мені навіть одяг не мій, а тітчин.

– Я сам усе оплачу.

– Ні! Ні! Ні! – замотала головою Марта. – Мені нічим буде з тобою розраховуватись. Не хочу бути винною і залежною!

– Я ніколи не візьму з тебе ані копійки! Клянусь! – пообіцяв Іван.

– Ти хочеш зробити так, щоб я була залежна від тебе? Ти мені робиш послугу, а я повинна стати твоєю коханкою? – насмішкувато сказала Марта. – Ні, дякую! Краще вже ходитиму потворою і лякатиму дітей!

– Марто, не будь дитиною! Слово чоловіка: я від тебе нічого не вимагатиму!

Марта замовкла. Скільки разів на самоті вона заглядала в люстерко, розглядаючи праву частину обличчя. Вона намагалася звикнути до нього, але воно було жахливо-відлякуючим, і Марта плакала. Хотілося бодай щось зробити, щоб позбутися того червоного кольору, глибоких шрамів, які поорали обличчя, як борона поле, хотілося, щоб повіка відкривала око, а не звисала над ним безформним шматком шкіри, як у поганої господині тісто. Зараз є нагода все змінити, але чому така недовіра до людини, яка хоче їй допомогти? Її зраджували й обманювали так часто, що тепер важко повірити?

– Навіть якби я пристала на твою, Іване, пропозицію, – притлумленим голосом сказала Марта, – тітка мене не відпустить.

– А це ми ще побачимо! – весело сказав чоловік. – Сьогодні ж із нею сам побалакаю.

– Будь ласка, – сказала Марта.

Вона була впевнена, що тітка її нікуди не відпустить, тож усі проблеми будуть вирішені одним махом.

Іван зустрів Ганну біля двору, коли та виглядала череду корів. Чоловік привітався й одразу виклав усе.

– Ми не проти, – сказала Ганна, – Але не зараз. У нас велике господарство, і без допомоги Марти нам не обійтися. Картоплю, дякувати Богу, викопали, занесли у погріб, а ще он яка плантація буряків, морква некопана, капуста ще на городі, треба її заквасити. А ще й кури, корови, свині! Ми стільки на племінницю коштів витратили, щоб її з того світу витягти! Та ні, не думайте, що я для неї чогось жалію. Як-не-як, а рідна кров, але й не буду приховувати, що розраховуємо на допомогу Марти. Руки в неї золоті! За що не візьметься – усе в руках аж горить!

– А якби Марти не було у вас, хто б допомагав?

– Довелося б людей наймати, – жінка тяжко зітхнула і зробила страдницький вигляд.

– Тоді тримайте! – сказав Іван і дістав із гаманця гроші.

Погляд Ганни прикипів до грошей. Чоловік, не рахувавши, поклав їх до рук жінки. У Ганни перехопило подих, і вона лише плямкала ротом, як риба на суші.

– Цього вистачить, щоб найняти працівників? – запитав Іван.

– Так! Дякую вам, добрий чоловіче! – збуджено промовила жінка. – Марточко, люба, хутчіш збирайся!

Не встигла Марта дійти до порогу, як Ганна її обігнала, побігла в хату, закрилася в кімнаті й перерахувала гроші. Навіть без свого записничка з розрахунками було зрозуміло, що й за рік вона стільки не вторгує, їздячи на базар. А Марту ще й годувати та вдягати треба! Їй не вірилося, що неждано-негадано таке щастя звалилося на неї. Ганна засунула гроші під килимок на підлозі, побігла до Марти.

– Як ти, сонечко, вже зібралася? – турботливо спитала жінка.

– А що мені збирати? Голому збиратися – поясом підперезатися, – промовила Марта.

– Ти ж повертайся швидше, – попросила тітка. – Узимку документи заберемо, пенсію будеш отримувати, вже легше нам буде.

– Добре, – сказала Марта.

Вона подякувала тітці, пішла на город, щоб попрощатися з дядьком. Ледь машина від’їхала від садиби, до хати прибіг схвильований Андрій.

– Навіщо ти її відпустила?! Як тепер самі будемо справлятися?!

– Дурень ти набитий! – незле сказала жінка. – Не вмієш ти гроші заробляти!

– А ти вмієш?

– Ще й як! – радісно промовила Ганна й дістала з-під килимка гроші.