Світлана Талан - Спокута

іноді важко було зрозуміти. Вона дорікає йому і правильно робить, але ж як мучить провина й болить душа від невідомості!

– Конкретно, що ви порадите мені зробити?

– Влаштуйся на роботу.

– Як? У мене диплом на одне прізвище, а паспорт – на інше.

– Ось і помізкуй, як знайти тепер роботу. Ти не подумай, що мені шкода харчів для тебе, – уже лагідніше сказала жінка. У Марічки завжди було і на столі, і до столу, – але ти повинен навчитися сам боротися за місце під сонцем. Урешті-решт, ти чоловік чи шмаркля?!

– Добре. Я спробую, – сказав Сергій. – Ви лише скажіть мені, що з мамою? Вона в біді?

– Так. Вона зараз спокутує твої гріхи. Ти труїв молодь гидотою, а бідній матері за все доводиться розраховуватись.

– То вона жива?!

– Жива.

– Коли вона повернеться?

– Я вже тобі сказала, що я не Бог. Треба чекати. Набирайся терпіння, навчися жити самостійно й чекай.

– Скільки чекати? – хлопець із надією подивився на жінку.

Марічка не поспішала з відповіддю. Вона витерла руки передником, подивилася у вікно.

– Звідки мені знати? Усе знає лише Всевишній, – стиха промовила жінка.

7

Андрій та Ганна потомилися й рано полягали спати, а Марті не спалося. Вона тихенько вийшла у двір, сіла на лавку. Її звуть Марта. Чомусь здавалося незвичним таке ім’я, і їй довелося звикати до нього. Коли вперше прийшла до тями в будинку тітки й дядька, до неї звернулися, назвавши просто жіночкою, а дізнавшись, що вона втратила пам’ять, пояснили, що звуть її Мартою. Пізніше, коли почала одужувати, тітка зверталась до неї, а вона не реагувала, бо ще не звикла до свого імені.

Марта підвела вгору голову та задивилися на світні зірки. Вони миготіли на тлі чорного безмежного простору і їм було байдуже до жінки, яка напружувала пам’ять, намагаючись бодай щось пригадати зі свого минулого. Його не було. Позаду – темінь, попереду – життя з нового аркуша. Коли Марта вперше вийшла сапати на город, то з’ясувалося, що вона вміє це робити швидко і вправно. Навички не втрачаються, тож виходить, що вона й раніше працювала на городі. Але де, якщо жила в інтернаті? Поміркувавши, Марта зробила висновок, що там могли бути свої поля й навіть підсобне господарство. Ганна дуже зраділа, коли Марта пішла доїти корів і робила це так, ніби все життя провела біля худоби.

Зі слів тітки, у Марти не було дітей, але безсонними ночами вона думала про те, що добре знає, як пахне голівка немовляти. Звідки й чому? Чим більше Марта напружувала пам’ять, намагаючись пригадати, тим ще більш невизначеним і темним ставало її минуле життя. Якось, коли Марта сама була в хаті, вона взяла із шафки ляльку, швидко схопила хустку тітки Ганни й почала сповивати ляльку в «пелюшку». Вийшло зробити це дуже вправно й акуратно, так, ніби це робила мати новонародженої дитини. Марту ніби обдало окропом. Якщо в неї зараз нема дітей, то де поділася її дитина? Так сповивати, якби вона ніколи цього не робила, їй не вдалося б. Може, дитинка померла? Чи її відібрали в неї, а саму відправили в психоневрологічний інтернат? Може бути й таке, що немовля забрав батько дитини, а сам спекався Марти, запроторивши її до інтернату? Та чи був у неї чоловік? Цього Марта не знала, але щось у душі було щемливо-тепле, хвилююче і приємне, коли вона намагалася згадати, чи був він у неї. Іноді їй здавалося, що вона навіть бачить його, коли закриє очі, але чоловіча постать була розмитою, мов у тумані, нечіткою, невиразною, але щоразу вона відчувала, що кохає. І Марта була ладна побитися об заклад, що то не плід її уяви, а справжнє кохання до людини, яку вона безмежно любить, але не пам’ятає її обличчя. Волосся. Так, саме його вона не забула. Воно м’яке. Марта пам’ятає його на дотик і навіть знає, як пропускала його крізь пальці. Саме дотик, а не колір залишився в спогадах, але при одній згадці про це в неї шаленіло серце в грудях. Марта знала, що з пам’яті може викреслитися все, що було з нею колись, знищитися образи, але кохання – це не образ, а почуття, і вони невмирущі, вічні.

Останнім часом зачастив до неї Іван. З ним приємно поспілкуватися, але ж помітно, що йому потрібно більше, ніж прості балачки. Марта тримала Івана на певній відстані, не подаючи жодної надії, а він все одно приїздив. Їй вже й самій було незручно перед родичами та сусідами, але ж не заборониш йому чекати на неї між хутором і селом? Уже тітка невдоволено пробубоніла, що залицяльник Марту лише відволікає від роботи. Жінка змовчала на те, бо хто вона в чужому домі? Дякувати потрібно родичам, що не залишили в біді, доглядали, виходжували, врятували від смерті. Марта намагалася працювати, не покладаючи рук, бо добре розуміла прагнення родичів переїхати до міста. Її також із собою заберуть, тоді буде легше, а поки що залишається одне: працювати з ранку до вечора. Ні, ще є одна справа: треба поговорити з Іваном і напряму сказати, щоб більше сюди ані ногою. Навіщо їй зайві неприємності?

Наступного дня Марта йшла в магазин і помітила знайому автівку.

«Про вовка помовка…» – майнула в неї думка.

Жінка вирішила одразу сказати, щоб він більше не приїжджав сюди. Так буде краще для них обох: Іван не матиме надії, а вона – неприємностей. Марта привіталася й побачила, як засяяло радістю обличчя Івана.

– Підвезти чи підемо пішки? – привітавшись, спитав Іван.

– Ні те, ні інше, – сказала Марта. – Іване, мені треба тобі дещо сказати, – почала вона