Петро Йосипович Панч - Без козиря

Навіщо він сперечався з Забачтою, навіщо кінчав університет, вірив, що наука може боротися з війною? Один випадковий снаряд — і кінець. Зараз він переступить поріг великої таємниці… Стане перед Bеликим судією… Туманов дрібно задрижав. «Отче наш, іже єсі на небесі…» Далі він не міг згадати слів молитви, хоч читав її щоденно ще з дитинства. Сльози підступали йому до горла, і рука сама потяглася до очей. Туманов на мить зупинився, потім хутко обмацав голову. Що це, невже він тільки поранений? Здивовано обвів бліндаж: під стінкою сидів Свир і сердито дув на обсмалену руку, а сам він усе ще тримав у руці телефонну трубку. Так він живий, живий! Батарею, скоріше!

— Пане полковнику, — знову припав він до телефонної трубки, — чули, чудо! Над самою головою… Мабуть, контужений: мало не трісне голова… Ні, не покину до кінця! Стріляти? Я до свого бліндажа…

Поручик, а за ним Свир, зігнувшись у три погибелі, побігли по вузькому ходу сполучення. На очах у Туманова, як зірочки, миготіли сльози, але він посміхався: тепер він герой! Полковник був свідком. Перед його очима вималювався, як жар-птиця, орден з мечами і бантом, ще одна зірка на погонах. Щаслива усмішка осявала йому вже все лице.

Позаду в хмарах диму й пороху все ще клекотала канонада, а в окопах приголомшені солдати, мов тіні, повзали попід стінками або, втупивши застиглі очі в чорні плями на землі, сиділи нерухомо камінними ідолами.

Коло самого бліндажа Туманов настиг партію полонених, їх провадили в тил. Попереду йшов знесилений австрієць і на руках ніс кулемет.

— Бачили, як воюють? — звернувся до Туманова, тикаючи на австрійця, конвойний солдат.

Туманов знову глянув на полоненого й на кулемет і аж зупинився. Руки австрійця були прикуті до кулемета, а на скроні, на тому місці, куди він цілився вночі, чорніла якась розмазана пляма.

Поручик закляк. Зуби, як від пропасниці, задріботіли, а в голові, опікаючи мозок, пронеслася думка: «Що це, знову починається? Так я ж не сплю. Цацохо, ущипни мене!»

Полонений австрієць здивовано оглянувся на остовпілого офіцера і пішов далі.

На Туманова також здивовано глянули й солдати, і один навіть співчутливо похитав головою.

Полонені вже давно зникли, але поручик Туманов усе ще стояв у проході з приголомшеним виглядом і дивився кудись очима, що нічого не бачили.

— Пане поручику, — крикнув із бліндажа Свир, — постріл!

Над головою, покриваючи свист снарядів менших калібрів, пронісся знайомий гул, потім розлігся рев, тріск і свист, а над Обринчевим лісом розляглася луна. Але Туманов нерухомо дивився кудись все тими ж бездумними очима.

— Постріл, пане поручику!

Знову знайомий свист, рев і тріск, і німецька батарея принишкла за лісом.

— Чуєте, пане поручику? — Свир смикнув його за рукав. — Батарея стріляє… Постріл!

Туманов здригнувся, як лунатик від холодної води, і здивованим поглядом обвів довкола себе.

Останній постріл здибився над німецькою четвертою лінією. Раптом звідтіля до неба шугнула й зеленими іскрами розсипалась ракета.

— Там наші! — злякано крикнув Свир, що з трубкою стояв уже коло віконця. — Та вас що, прибило?.. «Варшава», чуєте? У четвертій лінії наші! Ракета ж зелена!

— Так, там наші, — монотонно повторив Туманов, і на блідих його губах гадючкою проповзла крива посмішка. — Ну, наші, а не все одно чиїм снарядом… Військовим думати не дозволено.

За першою зеленою ракетою з третьої, потім з другої лінії знову шугнули ракети, але це були вже червоні. Свир, нічого не розуміючи, глянув на поручика, який ще бурмотів собі щось під ніс і кривив посірілі губи.

— Ви бачите, ракети червоні! — а потім махнув рукою. — «Варшава», чуєте? У другій і в третій лініях червоні ракети: там німці, стріляйте туди!

На Туманова, хуркаючи, як перепели, почали сипатися скалки від набоїв. Свир узяв його за рукав і втяг до бліндажа:

— Хіба хочете, щоб своїми ще прибило?

Туманов мовчки ступив під накат і, ніби струснувши сон із голови, приложив до очей бінокль.

Один за одним в обидві лінії бухнули дванадцятидюймові снаряди, замазали чорним димом і порохом на небі блакить і змовкли, але в той же момент із другої і третьої ліній, як водограї, забили зелені ракети, а з першої — знову червоні.

Поручик все тим же замогильним голосом сказав:

— Finita la comedia! — і знову криво посміхнувся.

— «Варшава», по своїх стріляєте, — кричав у телефон Свир, — там наші, а німці в першій лінії — чуєте? — в першій!

Батареї в нестямі замоталися поміж першою й четвертою лініями, а назустріч їм, міняючись, як у калейдоскопі, вилітали то червоні, то зелені, а то й обидві разом ракети.

Нарешті, зовсім збиті з пантелику, важкі батареї поволі припинили вогонь. Ставши повноправним господарем фронту, легкі батареї ще з більшою люттю захаркали шрапнеллю, задзьобали гранатами й закурили, як із самоварів, своїми сизуватими газами.

Чим нижче сідало за Дикі Лани розпалене сонце, тим тихше ставало поміж дротами на зеленій поляні і все менше там рухалися розпластані в маках тіла. Потім через постріли й зовсім не стало їх чути. Тільки надвечір хтось, прийшовши до пам'яті, високим фальцетом, як сиреною, переголосив і постріли, і стогін:

— Ну, прибийте мене, благаю! Дітки, чаєнята мої, рятуйте батька!..

Його голос, що раптом вихопився із гуркоту гармат, ніби розбудив кладовище мерців. Довгі волохаті тіні знову заворушилися, заповзали по траві і, немов у молитві, виткнулися руки:

— Рятуйте, братці!

— Ріднесенькі, та за віщо ж я тут погибаю!

— О господи! Ой господи, смерть приходить!

Стогін зливався з гулом гармат і, ніби жертовна молитва богові війни, піднімався до неба.

Затуливши вуха, Туманов з перекривленим лицем намагався не дивитися в обкурену димом долину і не слухати, але із-під самих дротів, ніби апелюючи до нього, доносилося навіть крізь стіни бліндажа:

— О господи, братці руські, рятуйте!

Йому вторив моторошний голос:

— Раз, два, три… Bpa, вра… руського царя…

А високий фальцет все ще, як сирена, не вгавав:

— Дайте смерті, будьте ви прокляті! Прокляті з вашою війною, з вашим Керенським, з його слободами!

Цацоха відвернувся в темний куток, довго щось копався над апаратом і потім сказав вогким голосом до Свира:

— І землю, і волю. Всього тепер мають, а самих то й не зосталося. А спитать би, за віщо? Так ніхто й не скаже. Або того австріяку до кулемета прикували.

— Їм легко кувати, іроди прокляті! Дурять людей!

Свир сказав і скоса зирнув на поручика. Туманов сидів у кутку й мовчки здригувався від кожного пострілу, ніби вони падали на його голову. Давно не голене