Ю. Несбе - Пентаграма

– Тобі більше нічого сказати?

Віллі витягнувся в ліжку:

– Дивні запитання ти ставиш, Харрі. Я закінчив свою історію, а де твої докази?

Він простягнув руку й узяв щось із нічного столика. Предмет сяйнув металевим блиском, і Харрі завмер. Віллі підняв його вище. Наручний годинник.

– Вже пізно, Харрі. Думаю, візит пора закінчувати. Нічого, що вона так і не з’явилася з душу до твого відходу?

Харрі продовжував сидіти.

– Знайти злочинця – тільки половина обіцянки, яку ти взяв із мене, Віллі, – сказав він. – Інша половина – що я мушу покарати його. Суворо. Мені здається, ти просив від щирого серця. Адже десь у глибині душі ти жадаєш покарання, хіба ні?

– Час Фрейда вже минув, Харрі. Як і твій, утім.

– Так тобі не хочеться послухати докази?

Віллі з явним роздратуванням зітхнув:

– Якщо після цього ти підеш, прошу.

– Мені слід було про все здогадатися, коли палець Лісбет із перснем надійшов поштою. Середній палець лівої руки. Vena amoris. Злочинець повідомив, чиєї любові хотів би домогтися. Парадокс, але саме палець на тебе і вказав.

– Вказав?

– Вірніше, екскременти, знайдені під нігтем.

– З моєю кров’ю. Еге ж. Це стара новина, Харрі, і я вже пояснював, що нам подобалось…

– Так-так. Коли ми про це дізнались, екскременти більше не досліджували. Однаково там не знайдеш нічого цікавого. Шлях від ротової порожнини до прямої кишки займає від дванадцяти до двадцяти чотирьох годин, і за цей час шлунок і кишківник перетворюють їжу на невизначені біологічні відходи. Навіть під мікроскопом складно розпізнати, що людина їла. Але дещо все-таки проходить через травний тракт цілим і неушкодженим, а саме насіння…

– Харрі, можна зробити лекцію коротшою?

– Ми знайшли зернятко. Нічого особливого. Тому я тільки сьогодні, вже дізнавшись про можливу особу злочинця, попросив провести лабораторний аналіз насінинки. І знаєш, що з’ясувалося?

– Не маю уявлення.

– Це цілісне зерно фенхеля.

– І що?

– Я переговорив із шеф-кухарем «Театрального кафе». Ти мав рацію, заявляючи, що більше ніде в Норвегії не готують хліб із цілісними фенхелевими зернами. Якнайкраще підходить…

– …до оселедця, – закінчив Віллі. – Який, як ти знаєш, я там замовляю. Ну і що?

– Раніше ти заявляв, що в ту середу, коли пропала Лісбет, ти, як завжди, поснідав оселедцем у «Театральному кафе». Уранці, десь між дев’ятою та десятою. Дивно, як насіннячко встигло потрапити з твого шлунка під ніготь Лісбет.

Він зробив паузу, аби переконатися, що Віллі засвоїв цю порцію міркувань.

– Ти сказав, що з квартири Лісбет вийшла близько п’ятої, тобто приблизно через вісім годин після твого сніданку. Припустимо, перед самим її виходом ви займалися сексом. Але хоч як би ефективно працював твій кишківник, він не встиг би за вісім годин доставити фенхелеве зернятко в пряму кишку. Це фізіологічно неможливо.

Віллі слухав із розкритим ротом. Харрі помітив, як сіпнулося його обличчя при слові «неможливо».

– Це зернятко могло там виявитися не раніше дев’ятої вечора. Отже, палець Лісбет побував у тобі ввечері, вночі або наступного дня вже після того, як було заявлено про зникнення. Розумієш, про що я, Віллі?

Той дивився на Харрі. Вірніше, в його напрямі, оскільки погляд був спрямований набагато далі.

– Це ми називаємо речовим доказом, – сказав Харрі.

– Розумію, – кивнув Віллі. – Конкретний і неспростовний факт?

– Саме так.

– Судді й присяжним таке, напевно, подобається? Навіть краще, ніж визнання, еге ж, Харрі?

Поліцейський кивнув.

– Фарс, Харрі. Я замислював це як фарс, де актори з’являються і виходять через двері. Я потурбувався про те, щоб сусіди бачили, що ми сидимо на терасі, перш ніж завести Лісбет у спальню. Там я дістав пістолет із ящика з інструментами, і вона, широко розкривши очі, – так-так, зовсім як у фарсі! – подивилася на ствол із глушником.

Віллі вийняв руку з-під ковдри. Харрі побачив у ній пістолет. Із чорною шишкою, нагвинченою на дуло. Пістолет був спрямований у його бік.

– Сядь, Харрі.

Харрі сів на стілець, відчуваючи, як гострий шпатель увіткнувся йому в бік.

– Вона не розуміла найкомічнішого. Звичайно, тут мала бути поезія. Тут мав бути статевий акт, при якому я б забив гарячий свинець туди, куди зазвичай вивергав сім’я. – Віллі встав із ліжка, те булькнуло і загойдалось. – Але фарс вимагає нестримності. І мені довелося вигадати швидку розв’язку.

Голий, він постав перед Харрі й підняв пістолет:

– Я направив дуло на її лоб, який вона зморщила від подиву, як робила це, коли вважала, що світ несправедливий або просто незрозумілий. Як того вечора, коли я розповів їй про п’єсу Бернарда Шоу «Пігмаліон», на якій ґрунтувався мюзикл «Моя прекрасна леді». Там Еліза Дулітл виходить заміж не за професора Хіггінса, який із вуличної дівчинки перетворив її на освічену мадемуазель, а за молодого Фредді. Лісбет була у нестямі: вона вважала, що Еліза всім зобов’язана професорові, а Фредді – нецікава й нікчемна людина. Знаєш, Харрі, я почав плакати.

– Ти псих, – прошепотів Харрі.

– Очевидно, – серйозно погодився Віллі. – Те, що я зробив, жахливо. Тут не вистачає того самовладання, яке можна зустріти у людей, спонукуваних ненавистю. А я звичайна людина, що йде за порухами серця. А воно закликало мене до любові – тієї самої, яка  – Божий дар, яка перетворює нас на Божі знаряддя. Хіба пророків і Христа за життя не вважали божевільними? Звичайно, Харрі, ми безумні. Безумні, зате чистіші за всіх у цьому світі. Коли люди скажуть, що те, що я зробив, – божевілля, й у мене немає серця, я запитаю у відповідь: «У кого ж насправді немає серця? У того, хто не може вбити свою любов? Чи у того, хто любий, але не вміє любити у відповідь?»

Настала довга пауза.

Харрі відкашлявся:

– Так ти її застрелив?

Віллі легко кивнув.

– У неї в лобі з’явилася маленька ранка, – сказав він із якимсь здивуванням у голосі, потім чорна дірочка, ніби її прокололи цвяхом.

– А потім ти вирішив її заховати. У єдиному місці, де її напевно не знайшов би навіть поліцейський собака.

– У квартирі було жарко. – Віллі дивився поверх його голови. – Об скло билася муха. Я зняв із себе ввесь одяг, щоб не забруднити його кров’ю. Потрібні інструменти лежали в ящику. Кусачками я відрізав їй середній палець на лівій руці, роздягнув її, дістав пульверизатор із силіконовою піною і залагодив кульовий отвір, рану на місці пальця й усі інші отвори в її тілі. З ранку я вже спустив матрац, і тепер він був наповнений водою лише наполовину. Я