Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

— Я ж повинен був подякувати Віці, що допомогла передруковувати. Може, то з її щасливої руки у мене так легко пішло з виданням збірочки. За місяць уже подарую вам книжку. Не викручуйтесь, кажіть. Едек, що ти їй зробив?

— Кому?

— Телепень, ніби не чув. Не мені ж — Віці...— Клем сів на сосновому пеньку, витер лоба.— Знаєте, якось дивно це було. Приходжу я до Дзядонів. Господиня зраділа. Одразу дала мені випити склянку чудових вершків. Показалася Віка. Худа, змарніла, навіть очі в неї якось погасли. Мене збентежив такий вигляд, тож я просто запитав, що з нею. Відповіла глузливо, що то від туги за мною. Потім розмовляли про те, се. Я згадав, що ви все рветесь на риболовлю, в усьому домі вже аж пахне рибою, ляпнув про Едекову пику, розмальовану так незрозуміло, наче модерний живопис... І тоді її мовби гедзь укусив. Затупотіла, закричала, що я нудний, що жоден із нас її не цікавить, що я прийшов, аби тільки нервувати її. Сказала, що я вже набрид їй, що вона не хоче більше чути ні про мої нікчемні оповідання та вірші, ані про варшавські плітки... І схопила книжку, вдаючи, ніби читає.— Клем змовницьки стишив голос майже до шепоту: — А тримала ту книжку, знаєте, догори ногами. В її очах були сльози, і вона книжкою намагалася прикрити їх од мене... Я встав, щоб іти, торкнувся на прощання її руки. Віка відштовхнула мене і втекла в другу кімнату. Нічого не розумію. Що тут сталося?

Едек так швидко намотував жилку на котушку, що аж висмикнув її у Міхала з руки і страшенно заплутав. Ніби радіючи з того, завзято почав розплутувати «бороду», не підводячи голови від тієї роботи. Метек уважно дивився на нього і заспокоював схвильованого Клема.

— Мабуть, у дівчини є свої гризоти, може, вона хвора. Краще не мороч їй голови.

Клем не міг позбутися якоїсь підозри:

— Щось ви крутите...

— Авжеж, крутимо котушку, намотуємо жилку, хіба не бачиш! — Едек рвучко схопився і сунув котушку з заплутаною жилкою під самий ніс поетові. Жест був надто виразний і недвозначний, щоб не остудити цікавості Клема.

— Едек, не чіпай його,— коротко мовив Метек.— Я не знаю, що ти там натворив, але до Клема у тебе не може бути ніяких претензій.

— Нехай одчепиться з своїми запитаннями. Тут не школа.

Запало мовчання. Клем сів поруч з Міхалом, помагав йому кріпити грузильця на донні вудочки.

По обіді було тепло, сонце припікало. Листя густішало майже на очах.

Із сонячними днями в лісництві почалася рибальська гарячка. Короп, лящ, плотва ще нерестилися, вода в мілких, нагрітих сонцем затоках аж пінилась од риб’ячих танців, але в озері жирував уже краснопір, за яким ганялася голодна щука, вночі охоче йшов на принаду слизький вугор, косяками перетинали озеро окуні, у глибоких ямах ховався в’язь із червоними зябрами.

Саме на початку цих чудових днів і приїхав Кульчик. Хлопець змінився до невпізнання. Став жвавіший, веселіший, з великим оптимізмом дивився в майбутнє. Вітаючись, Метек уважно подивився на нього, потім ляснув рукою по шиї.

— На цей раз приїхав не з розбитим серцем? Знайшов, мабуть, взаємність?

— Звідки ти знаєш? Я ж іще нічого не розповідав.

— Сяєш так, що твоя фізіономія могла б бути рекламою крему для взуття або лаку для підлоги, та ще з написом: «Ясніше від сонця».

Клем не образився, добродушно засміявся:

— Хай буде так. А літом я привезу її сюди, самі побачите...

Тим часом у подарунок лісничому він привіз мале цуценя, як запевняв — вівчарку. Малюк і справді виявляв ознаки, що з нього виросте неабиякий забіяка. За кілька днів він уже встиг погризти улюблені пантофлі пана Гасинця, на кухні перекинув дійницю з молоком. Мірцю демонстративно зневажав, залишаючи на підлозі калюжі майже перед самісіньким її носом, і взагалі тримався так, ніби він був у Сумах найповажнішою персоною. От тільки до борсука ставився з деякою шанобою і волів здалеку обходити чудернацького звіра, коли той надвечір вилазив із своєї нори в хліві і рушав на нічне полювання.

Пса на честь поета, який подарував його, назвали Рапсодом. Усі реготали, коли Міхал, побачивши чималу паку собачих документів, аж остовпів од подиву. Хлопець іще ніколи не чував такого, щоб собака мав свою метрику, більше того — папери про цілий родовід.

— Він повинен доповідати навіть про свої любовні походеньки,— глузував Едек. — Де, коли і з якою сучкою познайомився. Щоб не було мезальянсу...

Чого щоб не було?

Довго довелося пояснювати, що то за мезальянс і з чим його їдять. Зрештою Міхал уже й не знав, чому вірити, де правда, а де вигадки. Одначе на Рапсода поглядав з деякою повагою.

І ось від хати саме почулося настирливе пискливе гавкання. Лісничиха йшла з відрами до хліва, а щеня на своїх кривих ніжках бігло слідом. Кидалося на неї, намагалося хапати за ноги, і лісничиха з удаваним гнівом відганяла його.

Песик уже побачив чотирьох хлопців, зайнятих рибальськими справами, і мов шалений помчав до них. Увірвався, як буря, порозкидав вудки, мало не начепився на гачок, нарешті скочив на Едека і, стоячи на задніх лапках, силкувався лизнути його в обличчя.

Напружений настрій, що виник після Клемових роздумів про невдалу зустріч з Вікою, розвіявся. Едек відганяв малого нахабу, а Метек, заливаючись од сміху, підцьковував пса.

— У нього художній смак. Йому сподобалися малюнки на Едековому портреті.

Метек прив’язав останній гачок, запасні поводки старанно заховав у скляну трубочку. Випростав плечі.

— Готово! Хлопці, сонце вже низько, треба поспішати. Гайда одягатись. Уночі може бути холодно. Клем, ти йдеш із нами? На вугрів. Перший нічний лов.

— А вудочка для мене знайдеться?

— Аж дві. Ходімо, матимеш тему для оповідання...

Вони вже давно хотіли вибратися ловити вугрів. Але аж сьогодні Метек заповзявся і наполіг на своєму. Їм уже набридли окуні й краснопірки, захотілося благороднішої риби, яку до того ж і впіймати нелегко.

Коли посідали в човен, увесь ніс його був завантажений теплими фуфайками, ковдрами і пальтами. Міхал старанно оберігав спиртівку і великий чайник. Тільки Едек трохи буркотів, бо лісник забув купити у Піші горілки. Дуже виправдувався, і це тільки посилило Едекові підозри, що Міхал зробив так цілком свідомо.

Едек з Метеком налягали на весла, поспішаючи до далекої затоки, де вони облюбували