П'єр Адо - Що таке антична філософія?

За твердженням П. Адо він «є філософом з цього моменту, якщо вважати філософією цю свідомість існування, буття-у-світі…. З цього часу я дуже сильно відчував радикальну опозицію між повсякденним життям, яке переживається напівсвідомо, у якому завдяки автоматизмові та звичкам ми не усвідомлюємо наше існування, отже між повсякденним життям та винятковими моментами, коли ми інтенсивно живемо і маємо свідомість свого буття у світі»[874]. Він переживатиме це «океанічне відчуття» ще не раз, хоча, як зізнається у 79 років, за все своє життя так і «не пережив жодного містичного досвіду» у власному сенсі слова[875].

Пізніше, коли П. Адо познайомиться з працями Мартіна Гайдеґера, він переформулює цю опозицію у термінах «автентичного» буття та світу «man», безособового, однак застерігатиме: «опозиція повсякденного та автентичного не означає, що потрібно постійно жити в автентичному. Людина нормально і, можна сказати, з необхідністю живе в повсякденні, але іноді існування може відкритись їй зовсім з іншої перспективи, і це вже багато»[876]. Відкриття такої перспективи в підлітковому віці стимулювало інтерес П. Адо до філософії, тим більше що у Франції, ще до настання доби екзистенціалізму і популярності серед філософів М. Гайдеґера, була філософія, відкрита згаданому досвідові. Після енцикліки «Aeterni patris» офіційною філософією Католицької Церкви був неотомізм, однак оскільки для отримання загальнодержавних освітніх ступенів семінаристам потрібно було складати однакові для всіх французьких навчальних закладів іспити, в семінарії знайомились із загальним курсом філософії. Після виходу праці «Два джерела моралі та релігії» (1932) в духовних навчальних закладах дуже шанували її автора, Анрі Берґсона — чи не єдиного великого оригінального французького філософа першої половини XX століття. Його філософія справила враження на П. Адо, оскільки була «зосереджена на досвідові вибуху існування»[877], тоді як філософська освіта в семінарії, та й уся інтелектуальна діяльність в ній, на тлі запитів майбутнього філософа здавались доволі рутинною — їй відверто бракувало відкритості іншим інтелектуальним та духовним практикам і, ще більше, — відкритості своєму часові. Пізніше П. Адо не шкодуватиме, що він «почав з томізму: це була щонайменше філософія, що намагалась говорити «формально», а мене завжди дратувала розмитість концептів модерної філософії»[878], з іншого боку семінарські заняття з біблійної екзегетики так і не стали для нього справжньою школою роботи з текстами — семінарські викладачі твердо тримались традиційної лінії і не наважувалися звертатись до тих способів прочитання Біблії, які давно вже нікого не шокували у протестантському світі.

Другим зі згаданих пунктів було ігнорування реального повсякденного життя з його проблемами і потребами. П. Адо довгий час прожив у ситуації незнання останніх — Церква позбавляла своїх вихованців будь-яких життєвих турбот, наприклад навіть під час німецької окупації П. Адо міг продовжувати навчання в семінарії і віддаватись читанню улюблених містичних авторів. Коли ж обставини воєнного часу кинули його у вир того життя, яким в окупації жили більшість французів (у 1943—44 роках він, як і багато інших семінаристів, працював на примусових роботах), то знайомство з ним швидше знеохотило до життя у світі. Можливість відгородитись від матеріальних турбот давала змогу духовенству зосереджуватися на «внутрішньому» житті Церкви, яке фактично дорівнювало її інституційному функціонуванню, однак не знаючи власних турбот католицьке духовенство того часу діяло так, ніби їх не було і у пастви. Це позначалося і на моральному станові священиків та ченців, які вважали реальне життя з його правилами і етикою чимось другорядним, і на неготовності духовенства здійснювати справжнє пастирське піклування у середовищі людей, які жили під тягарем повсякденних проблем. Можна припустити, що якби П. Адо, який довго роздумував над вибором власного священицького служіння, реалізував свій намір вступити в один з чернечих орденів, він зустрів би там увагу як до містичного досвіду, так і до служіння людям у їхніх повсякденних потребах, проте силою обставин (мати не погоджувалася відпустити його в ченці, а церковні ієрархи оцінили його потенційні викладацькі здібності) він почав готуватись до кар’єри викладача філософії в семінарії. В 1941 році, ще до закінчення семінарії, П. Адо починає готуватись до здобуття ліценціату (вищої освіти) з філософії, а у 1944, незважаючи на те, що він був ще далекий до отримання цього ступеня, його передчасно (до досягнення належного віку), висвятили у священики і призначили викладачем філософії в семінарії Реймсу.

Викладацька кар’єра П. Адо в семінарії тривала недовго — у 1945 році архієпископ Реймсу посилає його у Париж для закінчення вищої освіти. Користуючись перебуванням в Парижі П. Адо слухає не лише лекції в Сорбонні та Католицькому інституті, а й публічні лекції, зокрема Анрі-Іренея Мару, Миколи Бердяєва, Альбера Камю, відвідує гурток Ґабріеля Марселя. Останній на певний час став прикладом для П. Адо, оскільки намагався поєднати християнство з екзистенціалізмом. В екзистенціалізмі П. Адо приваблювала зосередженість на бутті у світі, афективних та граничних досвідах, однак дуже швидко він розчарується в ньому з двох причин. Передусім через незбіг між заявленим та реальним зв’язком філософії й життя, бо «в екзистенціалізмі є суперечність між ідеєю філософії, ангажованої в життя, філософії, що майже невіддільна від життя, і дискурсом, в якому говорять, що філософія повинна бути ангажованою, але задовольняються тим, що це говорять»[879]. В добу тріумфу французького екзистенціалізму ця суперечність була помічена багатьма, наприклад «в дискусії, що відбувалась у Філософському товаристві з приводу доповіді Жана Валя «Суб’єктивність і трансценденція», учасники обговорювали розрізнення, яке можна провести між екзистенційним філософом (philosophe existencieï) та філософом екзистенції (philosophe de l’existence). Екзистенційний філософ самим своїм існуванням є філософом, його філософія невіддільна від його екзистенції [існування], а філософ екзистенції є тим, хто виголошує промови [продукує дискурс] про екзистенцію»[880]. З іншого боку, П. Адо не приймав ідею абсурдності життя, що її розвивали чільні французькі екзистенціалісти, зокрема Жан-Поль Сартр та Альбер Камю: вона була несумісна як з християнством, так і з філософськими поглядами «зрілого» П. Адо — на його думку, буття у світі може викликати зачарування, захоплення, навіть жах чи тривогу, але не «нудоту»[881].

У такій атмосфері перед П. Адо постав вибір, який він чи не вперше у своєму житті повинен був зробити свідомо і який, як виявилося пізніше, мав не лише інтелектуальне, а й життєве значення: вибір теми дипломної роботи. Він довго вагався між роботою про Рільке та Гайдеґера під керівництвом Жана Валя і роботою про Марія Вікторіна під керівництвом Поля Анрі — бельгійського єзуїта, що викладав теологію у Католицькому інституті і був перекладачем та коментатором «Еннеад» Плотина. Обидві теми відповідали екзистенційним запитам і тогочасному уявленню про філософію П. Адо: у першій його цікавила поезія та метафізика,