Петро Петрович Толочко - Київська Русь

язичницьких культів. Він виділив основні етапи формування вірувань східних слов’ян. На першому вони “клали треби (жертви. — П.Т.) вампірам і берегиням, на другому — поклонялися роду і роженицям, на третьому — молилися Перуну”.

Крім віри у згаданих головних богів на різних етапах розвитку язичництва існувала віра в багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сім’ї. Поступово у східних слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів. Одним із основних у доперуновий час був Святовит, зображенням якого, очевидно, е Збруцький ідол.

Святилище Перуна у Києві. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Знайомство з літописними характеристиками язичників та їх вірувань, з повідомленнями про часті зіткнення з християнами дає підстави для висновку про принципову відмінність язичницької та християнської ідеологій, їх органічну несумісність. Насправді це не зовсім так. Звичайно, християнство відрізнялося від язичництва. Відрізнялося своєю релігійною суттю. Тоді як для язичницького світогляду сферою обожнення була природа, християнство вивело Бога за її межі, оголосило його надприродною силою, яка керує світом. Політеїзм змінився монотеїзмом. Відрізнялося християнство від язичництва і соціальною природою, розвинутим вченням про божественний характер влади. Однак в реальному житті нова релігія утверджувалася не лише через заперечення старої, а й шляхом пристосування її до традиційного язичницького світогляду. Не випадково християнство запозичило багато елементів старої релігії. Слов’янським богам, як вважає Б.О. Рибаков, дали нові імена. Річний цикл язичницьких свят також використала релігія. Новорічні свята відносили до церковних свят Різдва і Хрещення, день бога Ярила об’єднався з християнською Трійцею, день Перуна Громовержця — з днем Іллі Пророка[532]. Цей вимушений з боку православної церкви компроміс був зумовлений її намаганням послабити протидію широких народних мас утвердженню нової віри.

Наступництво релігійних вірувань є природним і закономірним явищем розвитку кожного суспільства, і було б дивним, якби Русь виділялась у цьому плані.

Певна подібність обох релігій спостерігалась і в їх прикладних функціях — служінню існуючому правопорядку, ідеологічному забезпеченню непорушності владних структур. У цьому переконують уже перші реформи великого київського князя Володимира Святославича. У 980 р. він наказав поставити в центрі дитинця — “на холму вне двора теремного” новий язичницький храм із скульптурами Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Ідол Перуна поставив Добриня у Новгороді; аналогічні дії, очевидно, мали місце і в інших містах.

Склад київського пантеону розкриває мету, що її переслідував Володимир цією акцією. Хоре і Дажбог уособлювали сонце, але були різні за походженням. Дажбог — слов’янське божество, Хоре — іранське, яке прийшло до слов’янського язичницького пантеону, очевидно, від сіверян, де помітнішими були іраномовні впливи. Споріднений з Хорсом за походженням Симаргл — бог землі, підземного царства, Стрибог — слов’янський бог вітрів (так він названий у “Слові о полку Ігоревім”). Мокош — жіноче божество родючості і домашнього господарства, можливо, своїм походженням пов’язане з фінськими племенами. Щоправда, Б.О. Рибаков вважає, що для такого зближення немає достатніх підстав — у фінів було плем’я під назвою “мокоша”, але саме у цього племені такого божества не існувало[533]. Першість Перуна — дружинно-князівського бога війни та зброї, на думку Є.В. Анічкова, — явище пізнє, по суті сучасне народженню Київської держави[534]. Особлива честь Перунові, виявлена Володимиром, свідчить про те, що в цей культ ним і його оточенням вкладалась ідея головного бога — володаря світу[535].

Вісім років на київських горах стояв східнослов’янський язичницький храм, але свого основного призначення — сприяти зміцненню центральної влади Києва — він так і не виконав. Не консолідувало пануючий клас реанімоване язичництво. Язичницька протидія християнству породила значні труднощі і в сфері міжнародних зв’язків Київської Русі. Більшість країн на той час уже були християнськими, що зумовило їх орієнтацію на Візантію і Рим. Згодом стало очевидним, що подальший поступ Русі значною мірою буде пов’язаний з відходом від первісної ідеології, входженням до європейської культурної спільності. Християнство з його монотеїзмом, ієрархією святих, розвинутим вченням про панування і підкорення, проповіддю смиренності значно більше відповідало ідейним принципам феодальної держави, ніж язичництво з його багатобожжям і схильністю до буйства духу.

Аналіз джерел переконує, що запровадження християнства на Русі не слід розглядати як одноактну дію, пов’язану з чудесним прозрінням Володимира Святославича. Це був тривалий і складний процес, який розпочався задовго до його князювання і тривав після нього.

Перші, не дуже виразні, свідчення (писемні та археологічні) вказують на знайомство слов’ян з християнською релігією ще в антську добу. Зважаючи на постійні економічні та політичні контакти, що їх слов’яни підтримували з римським світом, а пізніше і з Візантією, висновок цей здається вірогідним. Не слід лише перебільшувати ступінь цього знайомства, воно, очевидно, не виходило за рамки поодиноких випадків.

Ґрунтовніше знайомство русів з християнською релігією сталося у 839 р., коли їхнє посольство відвідало Константинополь. Чудові храми, урочистість православного богослужіння, напевно, привернули увагу язичників.

Цікаве з цього погляду свідчення “Житія св. Стефана Сурозького” про хрещення новгородського князя русів Бравліна. Оволодівши Сурожем, руська дружина заходилася грабувати місто. Сам Бравлін намагався захопити ризницю храму св. Софії, але біля гробниці св. Стефана його раптом вразила недуга — “обратися лице его назад”. Чудесне зцілення настало одразу, як тільки Бравлін наказав припинити пограбування і повернути сурожанам уже відібране добро. Після цього Бравліна охрестив наступник св. Стефана Сурозького архієпископ Філарет.

Язичницькі ігрища. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Вивчення “Житія” В.Г. Васильевським, а пізніше М.В. Левченком, Л. Мюллером показало, що в ньому відображено реальні історичні події[536]. Намагаючись пояснити смисл повідомлення про прихід русичів із Новгорода, М.В. Левченко дійшов висновку, що розповідь про чудо з’явилося раніше того часу, коли Київ став центром держави і вихідним пунктом воєнних експедицій. Для даної теми не так важливо, звідки прийшов руський князь (згадка Новгорода Великого тут явно виглядає вставкою перекладача XV ст., оскільки грецьким агіографам IX ст. його назва ще не була відома). Істотним виглядає сам факт хрещення. А.М. Сахаров вважає, що він є складовою дипломатичної угоди між переможцями — русами і переможеними — греками і не виключає активної зацікавленості в ньому руської сторони. Хрещення Бравліна самим архієпископом могло розцінюватися як важливий політичний привілей, наданий могутньою православною державою[537].

Важливим етапом у християнізації Русі е період князювання в Києві, Аскольда. Здійснивши в 860 р. стрімкий напад на Константинополь і мало не оволодівши ним, руси, керовані Аскольдом, змусили імперію укласти з ними договір “миру і любові”.