Петро Петрович Толочко - Київська Русь

давньоруські землі забудовуються феодальними замками, кріпостями, селами і промисловими селищами. Археологічні матеріали показують, що з економічним піднесенням давньоруських князівств економічні зв’язки між ними не тільки не згасають, а значно розширюються і зміцнюються. Цьому сприяла і торгівля, в період феодальної роздробленості вона переживала вищий етап свого розвитку. Речі, виготовлені в київських чи новгородських майстернях, через купців-посередників потрапляли у найвіддаленіші куточки Русі. Незважаючи на постійний тиск половців на південноруське порубіжжя, продовжували функціонувати основні торговельні шляхи, якими здійснювалась торгівля Русі XII — XIII ст. У другій половині XII ст. літописи особливо часто згадують Грецький, Соляний і Залозний шляхи, для охорони яких київські князі постійно надсилали військові дружини.

Досліджуючи проблему державного і етнічного розвитку Київської Русі, історики в переважній більшості відстоювали тезу про однобічну залежність цих процесів. У IX — XI ст. існували сильна держава і єдина давньоруська народність; у XII ст. почався розпад держави і відповідно — розклад єдиної народності. Деякі науковці стверджували незалежність етнічного і державного розвитку. І зовсім рідко дослідники звертали увагу на зворотний зв’язок — як давньоруська народність впливала на державний розвиток Русі. Так, В.И. Довженок показав, що єдність країни визначалась насамперед культурною і етнічною спільністю населення, а А.І. Козаченко підкреслив залежність державного розвитку Русі XII — XIII ст. від рівня національної самосвідомості давньоруського народу. Більше ніхто цю проблему не розглядав у такому аспекті, хоча подібні питання знаходять позитивне рішення щодо інших середньовічних держав і народів Європи. Так, М.Ф. Колесницький, досліджуючи шляхи етнічного і державного розвитку середньовічної Німеччини VI — XIV ст., дійшов висновку, що навіть у XIII — XIV ст., коли державна організація стала аморфнішою, а політичні зв’язки між окремими землями ослабли, державна єдність Німеччини остаточно не зруйнувалась, оскільки в її основі лежала історична спільність німецького народу[526]. Визрівання умов єдності Польської держави також значною мірою залежало від того, що в народних масах протягом усього періоду феодальної роздробленості не зникало почуття єдності польської землі, польської народності[527].

Аналіз етнічного розвитку Русі XII — XIII ст. показує, що саме народність була одним із основних елементів єдності давньоруських земель XII — XIII ст. Усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — все це, з одного боку, неможливе в умовах ізольованого існування багатьох незалежних князівств, з іншого — зумовлювало необхідність подолання політичного сепаратизму земель. Природним центром, ядром давньоруської народності протягом усієї домонгольської історії були Південна Русь і Київ.

Стильова єдність культової архітектури Русі середини XII ст. Кирилівська церква в Києві, Успенські храми у Володимирі-Волинському, Чернігові, Володимирі-на-Клязьмі

Підводячи підсумок теми етнічного розвитку Русі, слід зупинитися на питаннях монолітності і територіальних меж руської етнічної спільності IX — XIII ст.

У літературі можна зустріти думку, що процеси складання єдиної народності в межах величезної території розселення східного слов’янства справді мали місце, але проходили не скрізь однаково і не набрали повного завершення.

Справедливість такої тези очевидна. Етнічні процеси взагалі не мають повного завершення, а рівень етнічного самоусвідомлення ніколи не буває однаковим на всій території розселення одного етносу. До того ж, існування єдиної народності (стосовно Русі, можливо, краще вживати термін “етнокультурна спільність”) не призводить до нівелювання регіональних етнографічних (у тому числі і мовних) особливостей. Це справедливо навіть стосовно сучасних націй, зокрема й української.

На підставі сказаного можна зробити такі висновки.

1. У межах державної території Київської Русі IX — початку XIII ст. склалася відносно єдина східнослов’янська спільність, яка продовжувала існувати навіть після розгрому Русі монголо-татарами.

2. Ядром цієї етнокультурної спільності була Русь у вузькому значенні цього слова, або “внутрішня Русь”, згідно з термінологією іноземних джерел.

3. Народ, його держава і територія розселення мали єдину назву “Русь”. Єдиною була і мова — руська, що надовго пережила Київську Русь, в умовах існування якої вона сформувалася.

Розділ 7

Християнська церква в Київській Русі

Від язичництва до християнства

Датою офіційного запровадження християнства — як державної релігії Київської Русі — справедливо вважається 988 рік. У клерикальній літературі ця подія отримала оцінку мало не одночасного прозріння руського народу, яке наступило одразу після “богонатхненного” акту “рівноапостольного” князя Володимира Святославича. 988 рік для літописців, які належали до духовного сану, став тією межею, яка поділила історію східного слов’янства на два періоди: язичницький, коли руський народ перебував у повній темряві і невігластві, і християнський, який приніс світло високої духовності і культури в його життя. Введення християнства розцінювалось як акт, що породив нову людину, яка позбавилась багатовікової гріховності. “Хвалимъ от руських сыновъ, пѣваем въ троици, а дѣмони проклинаеми от благовѣрных мужъ и от вѣрных женъ, иже прияли суть крещенье и покаянье въ отпущенье грѣховъ, новин людье хрестьяньстии, избрании богомъ”[528].

Церковна теза темряви і світла знайшла своє втілення і в описі життя самого Володимира Святославича. До прийняття святого хрещення він жив розпусно, переможений жіночою похоттю. “И бѣ несыть блуда, приводя к собѣ мужьские (заміжні. — П.Т.) жены и дѣвицѣ растьляя”[529]. Після прийняття християнства Володимир — сама доброчесність. “Се есть новый Константинъ великого Рима, иже крестивъся сам и люди своя... Аще бо преже на скверньную похоть желая, но послѣ же прилежа к покаянью, яко же апостолъ”[530]. Далі літописець розповідає, що якби Володимир не прийняв хрещення, то руський народ так би і перебував у “прелѣсти дъявола”, тобто в первісному невігластві, коли вся земля опоганювалася людськими жертвоприношеннями.

Перш ніж продовжити сюжет про християнство Русі, слід сказати кілька слів і про релігію, на зміну якій воно прийшло. Це слов’янське язичництво, що було однією із складових комплексу поглядів, вірувань та обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Термін “язичництво”, як слушно відзначав Б.О. Рибаков, досить умовний, але загалом добре підходить для визначення того багатоманітного кола явищ (магія, анімізм, пандемонізм, дуалізм та ін.), яке означає поняття “первісна релігія”[531].

Основою слов’янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними — на різних етапах історичного розвитку східні слов’яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи. Невідомий руський автор XII ст. у “Слові про ідолів”, в основу якого покладено грецьке повчання Григорія Богослова, спрямоване проти античного язичництва, здійснив своєрідну періодизацію слов’янських