Сергій Миколайович Поганий - Убивство у Мюнхені. По червоному сліду

й в українських спецслужбах. У квітні 2011-го, за кілька місяців до інтерв’ю Приходько, в інтернеті з’явився англомовний блог Богдана Сташинського. Автор почав з такого посту: «Я переконаний комуніст. Я хочу допомогти у створенні кращого Радянського Союзу. З цією метою я збирав інформацію, брав псевдоніми і вбивав». Того самого місяця харківські націонал-більшовики, маргінальний політичний гурток, закликали міську владу назвати іменем Сташинського парк[424].

Інтерв’ю Приходько розвивало ідеї, викладені у «блозі Сташинського». Воно намагалося реабілітувати образ Сташинського – українського патріота, людину високої моралі. Сташинський-інтерв’юент, як і Сташинський-блогер, зберіг вірність комуністичним ідеалам молодості. Він заявив, що останнє слово про те, герой Бандера чи злочинець, сказав ще 1959 року і відтоді своєї думки не змінив. Цей «Сташинський» не виправдовував своїх дій страхом за долю родини, навпаки – він обірвав всякі родинні контакти. Єдина людина, з якою «Сташинський» нібито підтримував стосунки, – Олександр Святогоров, офіцер КДБ у Карлсхорсті. Його перевели були в Київ, а потім, після втечі Сташинського, звільнили з комітету. Як Святогоров міг бути другом людини, яка по суті зруйнувала його кар’єру, лишається загадкою.

Найцікавіше тут – не частка правди у словах воскреслого «Сташинського», а спроба зробити з нього героя напередодні російсько-української війни. Вшановуючи, хоч і різною мірою, і ветеранів війни за незалежність і тих, хто з ними боровся, Україна намагался всидіти на двох стільцях – і для Бандери, і для Сташинського. Одного з фігурантів, хоч і відносно другорядних, справи Сташинського, Олександра Святогорова (він помер у Києві в червні 2008-го) поховали на престижному Байковому цвинтарі. Військовий оркестр зіграв національний гімн «Ще не вмерла Україна», цей самий гімн виконували на похоронах Степана Бандери майже п’ятдесят років тому. Журналіст із сарказмом зауважив, що адекватнішою музикою була би пісня «С чего начинается родина» з фільму «Щит и меч» про героїзм радянських розвідників у Другій світовій війні, але молоді солдати її не знали[425].

Коли Богдан Сташинський повернувся на батьківщину у вигляді шпигунської легенди, Україна все ще шукала своєї ідентичності і шлях розвитку, достоту як і сам він у молодості. Журналісти кинулися в рідне село Сташинського на Львівщині, але вже не знайшли там його родичів. Сусіди розповіли, що рід Сташинських занепав: «Батьки не могли пережити… Казали, що вони все своє життя віддали за Україну, а син їх так зганьбив. Марійка, його сестра, казала, що зрікається брата. Мовляв, ліпше б їх вивезли в Сибір, утім, якби дав Бог повернутися, то не боялися б людям в очі дивитися… Його тато скоро помер, сестра Марія хворіла ціле життя. Ірина теж довго не прожила – захворіла на рак шлунка й померла. Крім біди, вони нічого не зазнали. Хоч по смерті треба їх згадати добрим словом»[426].

Селяни вірять, що принаймні один раз Сташинський повертався в рідне село. За місцевою легендою, на могилах батьків Сташинського невдовзі по тому, як він вийшов із в’язниці, з’явилися свіжі квіти. Інша легенда каже, що час від часу він і досі приїздить подивитися на батьківську хату, яка тепер належить іншим людям. Звісно, тепер ніхто не впізнає цю людину. Він став привидом на рідній землі, чужим серед своїх, ніколи не ставши своїм серед чужих. У вигляді легенди, як і у справжньому житті, він залишається заручником сил, що їх він так і не зумів подолати, ні в собі, ні у світі, у якому йому довелося жити[427].

Епілог. Холодна війна-2

Джеймс Бонд заходить у кабінет шефа. Його називають агент «М» – кодове ім’я голови британської розвідки МІ 6 віце-адмірала Майлеса Месерві. Їхня розмова закінчується не так, як попередні. Бонд дістає з кишені піджака незвичний пістолет і стріляє в шефа отруйною рідиною. Останньої миті «М» встигає натиснути тривожну кнопку в кріслі. Між ними опускається куленепробивне скло, і цівку отрути зупиняє скляна стіна. Бонда охоплює лють. «Ціанід», – вигукує офіцер внутрішньої безпеки, увірвавшись до кабінету. Він наказує всім вийти з приміщення. Міс Меніпені, прикривши рот рукою, з жахом спостерігає, як її улюбленця Бонда виводять з кабінету.

Це епізод з останньої книжки Яна Флемінга про Джеймса Бонда – «Людина із золотим пістолетом». Агента 007 у цій серії бондіани зіграв Роджер Мур. Флемінг написав цю частину 1964 року, у розпал холодної війни, і в ній фігурують реальні шпигунські пристрасті, про які тоді писала світова преса. Образ Бонда, який піддався на провокацію радянських спецслужб і стріляє з пістолета рідким ціанідом, виріс прямо з газетних репортажів 1962 року. Преса тоді багато писала про вбивцю-кагебіста, який наприкінці 1950-х прибирав ворогів радянського режиму в Мюнхені. Якраз перед тим, як Бонд намагається убити шефа, вони говорять про мюнхенські вбивства. «А про вбивства Горшера і Штуца в Мюнхені минулого місяця вони не згадували?» – питає «М», переконуючи Бонда, що КДБ якось не схожий на борців за мир у всьому світі[428].

Те, що не вдалося Бонду – вбити людину з пістолета-спрея, – зумів зробити Сташинський. Але його історія, хай там як вона відлунить у популярній культурі, показала, що убивство як інструмент зовнішньої політики – річ дуже ненадійна. Агент виконав завдання, але кінцевої мети організатори вбивств все одно не досягли – ставши надбанням публіки, ці спецоперації тільки зашкодили Кремлю.

Убивство Степана Бандери вписувалося в логіку боротьби радянської влади зі збройним підпіллям на Західній Україні, але на момент цієї операції рух опору було вже здебільшого придушено, а КДБ контролював зв’язки Організації українських націоналістів із західними розвідками і маніпулював організацією через своїх агентів. На цьому вбивстві наполягало найвище кремлівське керівництво, але ефект воно дало прямо протилежний сподіваному. Замість того, щоб розколоти антирадянський табір і спровокувати боротьбу за владу в найсильнішій еміграційній організації, убивство лідера, який втрачав популярність і не становив реальної загрози, перетворило його на мученика, дало його прихильникам такий потрібний і потужний об’єднавчий символ.

Очевидці процесу Сташинського порівнювали його з головним героєм «Злочину і кари» Достоєвського. «Сташинський – це ідеологічний Раскольніков», – писав кореспондент «Кельніше рундшау» про вирок і суд. Як і Раскольнікова, Сташинського мучили моральні дилеми, він теж зізнався під впливом коханої жінки і, врешті-решт, отримав такий самий термін – вісім років. Але ще виразніші паралелі можна провести між історією Сташинського і романом Джозефа Конрада «Очима Заходу» (1911). Головний герой цього твору на прізвище Разумов здає охранці товариша-студента, який попросив у нього притулку після теракту. Поліція вербує Разумова і відправляє у Швейцарію із завданням проникнути в коло російських революціонерів. Там він закохується в сестру чоловіка, якого зрадив.