Анна Стоун - Амулет стихій , Анна Стоун

Коридор виявився довгим. Десь попереду з'явилося слабке світло. Приміщення, до якого вони прибігли, виявилося погано обтесаною гігантською печерою. Сховавшись за одним із каменів, друзі почали спостерігати за тим, що відбувається. Посеред печери стояла висока кам'яна вежа з рівним майданчиком нагорі.

У печері було шестеро людей. Морл із сестрами стояв за чотири метри від них. Король зосереджено читав щось у записнику.

— Ви точно впевнені, що правильно розшифрували руни? — підняв він очі на жінок.

— Я цілий місяць їх розбирала! Помилки не може бути! — хмикнула Леліла, подивившись на вершину споруди. Їй не терпілося зробити задумане.

Щось сказавши своїм учням, король став підніматися на вершину вежі. Скоріш за все усередині були сховані гвинтові сходи.

Андрію, Лері та Ульяні було не видно, що він там робив, але в якийсь момент у печері помітно посвітлішало.

Перебувати тут було самогубством. Але йти вони не збиралися. Плану, як такого, у них не було, тож залишалося сидіти й дивитися. Коли чоловік піднявся на верхівку, вони почали турбуватися, що він їх помітить висоти.

Задерши голову, Лера раптом побачила те, що спочатку ховалося від погляду. На десять метрів вище за кам'яну споруду в стелі виднілися залізні ґрати. Лері вони здалися знайомими.

Лера нервувалася, бо скоро амулет буде зібрано, і Морл відкриє тріщину. Чекати на допомогу Мерліна часу не було. Тепер Лера чудово розуміла, що вони наробили. Триста років тому Тріщину змогли закрити, але загинуло багато людей. Не можна допустити, щоб це знову повторилося.

Потрібно якось відволікти інших, щоб можна було дістатися Морла раніше, ніж він активує амулет.

Час йшов. Надворі, мабуть, уже зовсім стемніло. Зі свого укриття Лера, Уляна  та Андрій спостерігали за тим, що відбувається, намагаючись нічого не пропустити.

— Як ми пройдемо повз них?

Лера задумливо глянула на чоловічу постать на вершині вежі. Треба було лише пробратися нагору і знищити будь-який камінь.

— У мене найкраще виходять бойові заклинання. Я знищу амулет. А ви вибирайтеся.

— Я тебе одну не пущу. — здвинувши брови, заявив Андрій.

— Скажіть, ми смертники? Нас же вб'ють за будь-якого результату. — Уляна  озвучила думку, яка вже давно крутилася у неї в голові.

— Андрій, пам'ятаєш дракона? Якщо не помиляюся, он ті грати виходять до нього. Я їх бачила, коли ми літали за каменем. — Лера проігнорувала слова подруги. — Я відправила Харі заклик про допомогу. Якщо все буде добре, мені потрібно лише виграти час.

— Коли це ти зробила? — розгублено глипнув Андрій. Він навіть не міг припустити, що таке можливе.

— Щойно. Ідіть. — збрехала Лера.

Насправді нічого подібного вона не вміла. Спроба покликати дракона не рахується. Дівчинка чудово розуміла — шансів вижити нема. Але й жити, знаючи, що рано чи пізно її вб'є прокляття, вона не хотіла.