Анна Стоун - Амулет стихій , Анна Стоун

19.1

 Голова лева вишкірила зуби. Химера зупинилася на відстані півтора метра від них. Істота розуміла, що вечеря їй тепер забезпечена, і вже не поспішала нападати.

Леру трясло, чи то від страху, чи то від болю в плечі. Якби не Уляна  та Андрій, вона б уже вила про несправедливість життя і від того, що їй страшно. А якщо ти все одно зараз помреш, то який сенс істерити? А так, перед смертю, хоч в чужих очах побудеш героєм.

Дівчинка здригнулася, коли Андрій раптом узяв її за руку. Його долоня була волога від поту, а самого його вже сильно трусило. Лера бачила, як він хоробриться, відчувала, як готується закрити їх собою. Хоча б на хвилини врятувати життя чи відстрочити смерть…

Уляна  вже не плакала, сильно стискаючи у вільній руці чарівну паличку. Їй хотілося повернутися додому та забути все, як страшний сон: школу, світ магії, химер…

 Але доля на них мала інші плани.

— Фу! — пролунав знайомий хлопчачий голос. — Забирайтеся назад! Скабіо!

Зелений промінь просвистів у повітрі і, як батіг, ударив по чудовиську, підштовхуючи до печери. Химера вишкірилася, але наступний батіг змусив її коритися.

Лера, Уляна  та Андрій задерли голови, вони ніяк не очікували побачити на балконі одного з учнів Морла.

— Карабетто! — хлопчик зробив пас руками, і грати впали. Наступної хвилини замок клацнув, і залізні двері відчинилися.

Вказавши головою на вихід, хлопчик зник з балкона.

Це був шанс вибратися з цього страшного місця. Але чи не чергова це пастка? Спочатку обережно ступаючи, а потім друзі кулею вилетіли з кімнати. У будь-якому випадку залишатися тут було безглуздо.

— Потрібно швидше йти звідси! — прошепотіла Уляна.

— Пізно! — слова Андрія пролунали надто пафосно. — Потрібно перешкодити Морлу скористатися тим камінням.

— Слухай, з'явився шанс втекти звідси! Наступного разу нас точно вб'ють! — найадекватнішою серед трійці була Уляна. Лише в неї з'явилися адекватні людські думки. — Прийдемо до школи, повідомимо старших…

 — А за цей час Морл встигне відкрити Тріщину. Якщо хочете, можете йти! Я це заварив, мені й розхльобувати!

— Андрій має рацію… — раптом заступилася за нього Лера. — Що? — вона замовкла, спіймавши обурений погляд подруги. — Поки ми добіжимо до школи, доки маги прибудуть, пройде багато часу. Потрібно зараз! До того ж можливо, Ліза вже сказала Мерліну!

Уляна  затулила обличчя рукою, вирішивши це не коментувати. Як би їй зараз хотілося повернутися, вона не залишила б друзів одних, навіть усвідомлюючи свою безпорадність.

— Що в тебе з рукою? — Андрій перевів погляд на роздерте плече Лери. — Сильно болить?

— Як не дивно, ні! — дівчинка швидким поглядом оглянула порізи. Напрочуд, вона вже про них зовсім забула.

* * *

 Все виявилося занадто легко. Вони подолали відстань від лігва химери до тронної зали без жодних перешкод. На їхньому шляху не зустрілося жодного стражника. Та й сам вхід до тронної зали ніхто не охороняв. Це наштовхувало на роздуми. У цьому таємничому місці зовсім не було вікон, але холодом тягнуло так, ніби вони були глибоко під землею.

Саме так і було. Про підземний замок Леліли не знав ніхто. А він існував під Віджио вже чотириста років, і стараннями принцеси за весь цей час його ніхто не знайшов. Тож чекати, що хтось їм допоможе, було безглуздо.

Намагаючись не галасувати, Андрій прочинив двері тронної зали. Вона була занурена в напівтемряву — так само як і коридори.

— Де всі? — прошепотіла Уляна.

Складалося враження, що замок був порожній.

— Чого ти вирішив, що нам сюди? — Лера з острахом крутила головою.  Хось міг ховається у темряві.

— Інтуїція. — кинув Андрій, розглядаючи картини. Побачивши, як Уляна  закотила очі, хлопчик пояснив. — Коли нас тягли, стражник казав, що їм треба швидко повертатись сюди. І ще додав, що дивно було розміщувати прохід у такому видному місці.

— Ну ти даєш! Слухати чужі розмови, коли тебе ведуть на страту.

Андрій усміхнувся, розвівши руками. Про цю підслухану розмову він згадав, коли вони вийшли з лігва химери. Перемовляючись пошепки, друзі оглядали стіни. Їх одразу зацікавила картина, на якій була зображена жінка з рудим волоссям, що по кісточки стояла у воді. Вона була одягнена у легку білу сукню з довгими рукавами. Перед собою незнайомка тримала меч. Лера була впевнена, що десь бачила цю картину.

Це було не полотно, в чому Андрій одразу переконався. Постукавши кісточками пальців по зображенню, він почув лункий звук. За картиною була порожнеча. Коли їм не вдалося зрушити її з місця, підлітки почали шукати якийсь механізм. І незабаром він знайшовся. Ним виявився єдиний канделябр без свічок, що висів праворуч від картини. Це з'ясувалося, коли Уляна  випадково зачепила його, і він повернувся на дев'яносто градусів.

На першому курсі їх вчили чарам невидимості, тільки від них не було жодної користі — повністю не приховують, та й ненадовго діє. Але друзі все ж таки вирішили спробувати.

Наклавши чари, вони переступили за раму. Картина в ту ж мить стала на місце, відрізавши шлях назад. Юні чарівники побігли довгим коридором, щоразу прислухаючись, чи не йде хтось за ними. Одного разу вони ледь не зіткнулися зі стражником. Довелося притискатися до стіни, щоби той випадково їх не побачив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍