М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Прошу?

— Усе це робить тебе щасливим?

Я розтулив рота, щоб відповісти — «так» здавалося єдиною можливою відповіддю, — але потім знову його стулив, засумнівавшись. Кашлянув, прочищаючи горло, і почав уже обережніше:

— Не вдаватиму, буцімто це не важко. Ми постійно працюємо, мало спимо, нам важко завести нормальних друзів поза своєю бульбашкою, але воно того варте — хоча б тому, які ми окрилені, коли стоїмо на сцені й промовляємо Шекспірові слова. Цієї миті здається, що досі ми наче й не жили. А тоді ніби вмикається світло, і все погане зникає, і вже ніде, крім сцени, не хочеться бути.

Колборн сидів якось аж неприродно тихо, уважно дивлячись мені в очі.

— Ти змалював просто-таки бездоганну картину залежності.

Я спробував здати назад:

— Може, звучить надто драматично, але ми так влаштовані. Ми все так відчуваємо...

— Дивовижно.

Колборн спостерігав за мною, затиснувши зчеплені руки між колінами. Поза здавалася недбалою, але кожен м’яз у тілі був вичікувально напруженим. Цокання годинника на каміні звучало оглушливо голосно, гупало по барабанних перетинках. Знайдений у каміні клаптик тканини відтягував кишеню, наче свинцева куля.

— Отже, — повів я далі, бо мені раптом захотілося змінити тему, відвести розмову геть від того, що я тільки-но сказав. — Що вас привело до нас?

Він відкинувся назад, помітно розслабившись.

— Та от цікаво мені...

— Ви про що?

— Про Річарда, — сказав він. Мені боляче було чути, що він завиграшки вимовляє ім’я, якого ми всі сахалися, наче брудної лайки, чогось, значно гіршого за ті непристойності й нецензурщину, які так легко з нас лилися. — А тобі хіба ні?

— Я здебільшого намагаюся про це не думати.

Колборнів погляд ковзнув від моїх ніг до обличчя й назад. Оцінний погляд, який ніби вимірював глибину моєї щирості.

— Я не можу не сушити собі мізки, що ж саме сталося тієї ночі, — сказав він, ліниво тарабанячи пальцями по бильцю канапи. — Схоже, всі пам’ятають ті події по-різному.

У його голосі був ледь чутний, якийсь знуджений виклик. Відповідай, мовляв, якщо наважишся.

— Мабуть, це тому, що всі провели ту ніч по-різному... — Власний голос здався холодним і невиразним, нерви знову вгамувалися, адже Колборн дав мені роль, яку я тепер мав грати, а в підборі акторів він був не винахідливіший за Ґвендолін. Я залишався на узбіччі, осторонь, упертий свідок, якого можна переконати. — Це ж як із новинами по телевізору. Коли стається якась катастрофа, хіба всі пам’ятають її однаково? Усі ж бачили ті події під різними кутами, з різних точок...

Він повільно кивнув, обмірковуючи мої аргументи.

— Мабуть, із цим не посперечаєшся... — Колборн підвівся з канапи. Випроставшись, перекотився з носака на п’ятку, глянув на стелю. — От саме в цьому й проблема, Олівере, — сказав він, звертаючись швидше до люстри, ніж до мене. — Воно все математично не тримається купи.

Я чекав, що він зараз пояснить свою думку. Але він мовчав, і тоді я зауважив:

— Математика ніколи не була моїм сильним місцем.

Колборн насупився, але водночас його обличчям промайнула якась ледь помітна втіха.

— Несподівано. Зрештою, Шекспір — це ж поезія — ну, більша частина його творів. А в поезії завжди є якась математична закономірність, еге ж?

— Можна й так сказати.

— У будь-якому математичному рівнянні послідовність відомих і невідомих змінних складається в певне задане рішення.

— Оце приблизно все, що я пам’ятаю з алгебри. Знайдіть X.

— Саме так, — кивнув він. — Отже, ми маємо рівняння з відомим результатом — Річардовою смертю. Назвемо її X. А з іншого боку від знаку рівності ваші — себто студентів-четвертокурсників — розповіді про те, що сталося. A, В, С, D, Е та F, наприклад. І ще є всі інші. Назвемо їх Y. За ці дев’ять тижнів ми встановили всі змінні, але я досі не можу обчислити X. Не можу збалансувати дві частини рівняння, — він похитав головою, рух був стриманий і продуманий. — Що це означає?

Я дивився на нього. Мовчав.

— Це означає, — провадив Колборн далі, — що принаймні одна змінна хибна. Розумієш, про що я?

— Почасти. Але, на мою думку, хибне ваше вихідне твердження.

— Це ж чому? — спитав він насмішкувато, мало не виклично.

Я знизав плечима.

— Не можна кількісно висловити людське єство. Його не можна виміряти — принаймні не так, як ви хочете. Люди сповнені пристрастей і вад, вони недосконалі. Припускаються помилок. Їм зраджує пам’ять. Їх можуть надурити власні очі... — я зробив паузу, достатньо тривалу, щоб він повірив, ніби наступна моя фраза — звичайний експромт. — А іноді люди, налигавшись, падають в озеро.

Колборн кліпнув, і на його обличчі з’явилося якесь глибоке спантеличення — наче він не міг збагнути, чи не прорахувався, бува, зі мною.

— Ти справді гадаєш, що все так і було?

— Так, — сказав я. — Певна річ, так і було.

Ми товкмачили це тижнями. Так. Він упав. Звісно, що впав.

Колборн зітхнув, у теплій бібліотеці його дихання здавалося важким і гучним.

— Знаєш, Олівере, ти мені подобаєшся. Сам не второпаю чому.

Я спохмурнів, не впевнений, чи правильно розчув.

— Дивна заява.

— Власне, іноді правда буває дивнішою за вигадку. Я маю на увазі, що хотів би тобі вірити. Але це надто вже гучне слово, тому натомість попрошу тебе про послугу.

Я зрозумів, що він чекає на відповідь, і сказав: