М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

змітати, щетина раптом зачепилася. На дні каміна лежало щось довге й перекручене, схоже на зміїну шкіру.

Якась ганчірка. Просто клапоть тканини, сантиметрів дванадцять завдовжки і п’ять завширшки, скручений по краях. Один кінець важчий, з подвійним швом — можливо, комір сорочки або манжета рукава. Я схилився над своєю знахідкою і легенько дмухнув. Кілька лусочок попелу злетіли в повітря. Колись біла тканина була сильно опалена й зашмарована чимось темно-червоним, схожим на вино. Якусь мить я ошелешено витріщався на неї, а тоді завмер просто де був, навколішки біля каміна. Мене охопив такий жах, що я навіть не почув, як прочинилися двері. Уже за мить на сходах пролунали кроки, стаючи все гучнішими, — хтось піднімався нагору. Я, здригнувшись, оговтався, підняв підступний клаптик з підлоги і сховав у кишеню. Відтак схопив совок і щітку й зіп’явся на ноги, тримаючи їх напоготові, наче меч і щит.

Я так і стояв, знерухомівши в цій дурнуватій позі, коли у дверях з’явився Колборн. Його очі ледь помітно розширилися, але здивування, викликане моєю присутністю, швидко змінилося упізнанням.

— Олівере...

— Детективе Колборне, — видушив я неслухняними губами.

Він обвів рукою кімнату.

— Можна зайти?

— Якщо хочете.

Колборн запхав руки до кишень джинсів. На одному стегні в нього виблискував значок, на іншому випинало край куртки руків’я пістолета. Я поклав щітку та совок у найближче крісло, чекаючи, поки гість заговорить.

— Хіба зазвичай о цій порі у вас не репетиція? — спитав він, розсуваючи фіранки й визираючи з вікна туди, де розкинулося озеро.

— У мене сьогодні репетиція бою о п’ятій, — я порпався в архівах власного мозку, намагаючись знайти одну з дихальних вправ Ґвендолін і сподіваючись, що від неї проясніє в голові.

Колборн кивнув і якось дивно всміхнувся.

— А що це ти взагалі тут робиш? Якщо можна поцікавитися, звісно.

— Прибираю, — я подумки порахував до чотирьох і втягнув повітря.

У нього ледь смикнулися губи, наче під цією удаваною усмішкою ховалася справжня.

— Не думав, що студенти Деллекера з тих, хто сам за собою прибирає.

— Зазвичай ні. Але я відпрацьовую плату за навчання.

Порахувати до п’яти. Видихнути.

Він хмикнув, наче не йняв віри почутому.

— Тобто це що виходить: тебе змушують тут прибирати?

— На додачу до всього іншого. — Пульс почав сповільнюватися. — Але я не проти.

— Ти ж наче з Огайо, так?

— У вас хороша пам’ять. Чи ви маєте на мене досьє?

— Мабуть, що «так» за обома пунктами.

— Мені варто перейматися? — спитав я, але насправді переймався тепер значно менше.

Так, Колборн був досвідченішим глядачем, ніж ті, до кого я звик... але все ж таки глядачем.

— Ну, взагалі-то це тобі самому краще знати.

Ми дивилися один на одного. Він так і всміхався своєю двоїстою усмішкою, і мені раптом спало на думку, що за інших обставин він би мені сподобався.

— Та якось проблематично не перейматися, коли до твого дому так часто навідується поліція, — бовкнув я, не подумавши. Адже він не знав, що місяць тому я підслухав його розмову з Волтоном.

Якщо Колборн і помітив, як я схибив, то не дав цього зрозуміти.

— Слушно... — він ще раз визирнув з вікна, потім перетнув кімнату й сів на канапу Переді мною. — Ви багато читаєте чи все це просто для краси? — спитав, тицьнувши в бік найближчої полиці.

— Читаємо.

— А щось, крім Шекспіра, читаєте?

— Певна річ. Адже Шекспір не у вакуумі існує.

— Тобто?

Я не розумів, чи й справді йому цікаво, а чи це якийсь підступ.

— Ну, взяти хоча б «Цезаря», — сказав я, не впевнений, яку саме інформацію проти нас він сподівається з цього витягти. — На перший погляд, це п’єса про падіння Римської республіки, але вона також про політику Англії раннього Нового часу. У першій сцені трибуни й городяни розмовляють про професії і свята так, наче перебувають у Лондоні 1599 року, хоча за сюжетом це має бути 44-й рік до нашої ери. Там є кілька анахронізмів, зокрема годинник у другому акті, але здебільшого текст можна тлумачити в обидва боки...

— Розумно, — озвався Колборн, на мить замислившись. — Знаєш, я ще пам’ятаю, як читав «Цезаря» у школі. Нам нічого цього не розповідали, просто тягнули волоком крізь текст. Мені було тоді років п’ятнадцять, і я всерйоз уважав, що це такий спосіб покарання.

— Будь-яка шкільна дисципліна може здаватися покаранням, якщо її погано викладати.

— Маєш рацію. Мабуть, мені просто цікаво, що змушує хлопця приблизно такого віку вирішити, що він хоче все своє життя присвятити Шекспірові.

— Ви мене питаєте?

— Так. Я заінтригований.

— Не знаю, — сказав я. Значно легше було говорити далі, ніж замовкнути. — Я запав на Шекспіра дуже рано. Мені було років одинадцять, старшокласники шукали когось на роль хлопчика для «Генріха V», і вчителька англійської відвела мене на прослуховування — вона, мабуть, вважала, що це допоможе подолати сором’язливість. Я й сам тоді не второпав, як опинився на сцені серед усіх цих хлопців з мечами і в обладунках, ще й удвічі вищих за мене. І от я вже вигукую:

«Хоч і малий я ще, а хвальків цих наскрізь бачу»[110] — просто сподіваючись, що мене почують. До прем’єри я був неймовірно нажаханим, а потім уже не хотів займатися нічим іншим. Це щось на кшталт залежності.

Колборн помовчав трохи, а тоді спитав:

— Це робить тебе щасливим?