М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

сказав, що хоче провітритися і йому начхати, що там у розподілі — завтра вранці список буде такий самий.

Я глянув на Мередіт, потім на Філіппу й повільно спитав:

— Гаразд. А де ж тоді Александр?

Філіппа: З Коліном, мабуть.

Я: Але... звідки ти знаєш?

МЕРЕДІТ: Так начебто всі в курсі...

Я: Він же сказав, що це таємниця!

ФІЛІППА: Та ну. Єдиний, хто думає, що це й справді таємниця, — то Колін.

Я похитав головою, роздивляючись переповнену залу.

Я: А чого ми взагалі тоді намагаємося вдати, буцімто тут можна щось від когось приховати?

МЕРЕДІТ: Ласкаво просимо до художньої академії. Як каже Гвендолін: «Коли входите до театру, дещо треба залишити за порогом: гідність, скромність та особистий простір».

ФІЛІППА: А я вважала, що гідність, скромність і гордість.

Я: А мені вона казала про гідність, скромність і невпевненість у собі.

Ми всі якусь мить мовчали, аж тоді Філіппа зауважила:

— Що ж, це багато чого пояснює.

— Гадаєш, у неї різні переліки для кожного студента? — спитав я.

— Мабуть, — озвалася Мередіт. — Просто дивуюся, що Ґвендолін, виявляється, вважає найбільшою моєю проблемою особистий простір.

— Може, хотіла підготувати до того, що тебе роздягатимуть очима, лапатимуть і мало не ґвалтуватимуть у кожній нашій виставі? — спитала Філіппа.

— Ха-ха-ха, я об’єкт для домагань, як кумедно... — Мередіт закотила очі. — Присягаюся, з тим самим успіхом можна було просто в стриптизерки йти...

Філіппа пирхнула над своїм кухлем і промовила:

— Усім потрібен запасний план.

— Авжеж... — докинула Мередіт. — Ти завжди можеш змінити стать, раз і назавше стати хлопчиком і називати себе Філіппом.

Вони сиділи, ображено глипаючи одна на одну, і я спробував розрядити ситуацію.

— Слід розуміти, що мій запасний план — це екзистенційна криза.

— Не все так погано, — промовила Філіппа. — Можеш просто зіграти Гамлета.

Ми вихилили ще шість кухлів сидру на трьох, марно очікуючи на появу когось із наших. Раніше розподіл ніколи не викликав так мало цікавості. Ми пили, теревенили і мляво сміялися, але неможливо було викинути з голови думки про те, що всі змінили пріоритети. Рен тепер надто тендітна, щоб здолати звичний шлях від ДИМу до бару. Джеймс надто не при собі. Александр зайнятий геть іншим. Дивну примху керівництва Деллекера теж годі було збагнути. Чого це раптом вони вирішили покласти край бойкоту «Ліра», що тривав понад пів століття, ще й запхали до вистави Фредеріка й Каміло? Натягаючи наприкінці вечора куртку й рукавички, я казав собі, що вони просто намагаються закрити прогалину, яка залишилася після Річарда. Але інший невгамовний голос десь у глибині свідомості підказував, що, імовірно, є менш очевидні мотиви. Чи може бути, що вони, як і Колборн, нам не довіряють? Можливо, Фредерік і Каміло були не просто нашими товаришами-акторами й викладачами... Невже вони нарешті почали розуміти, що ми вскочили в халепу?

СЦЕНА ТРЕТЯ

Наша перша вилазка до трагічної трясовини «Короля Ліра» ситуацію майже не прояснила. Однак я з болісною ясністю усвідомив, що ми таки серйозно недооцінили всі жахливі наслідки Річардової відсутності. Йшлося про значно більше, ніж просто спорожніла спальня, вільне крісло в бібліотеці, місце за столиком у їдальні, де він сидів, наче привид Банко, видимий лише нашій компанії. Мені часто здавалося, буцімто я бачу його краєм ока — зникому тінь, що розчиняється за рогом. Уночі він знову й знову повертався в мої сни — як партнер з етюдів, як мовчазний товариш по пляшці в барі, — перетворюючи навіть найбуденніші сюжети на щось темне й лиховісне. Я не єдиний потерпав від цих нічних тортур. Джеймс почав бурмотіти й ворочатися уві сні, а в ті ночі, коли ми з Мередіт спали разом, я іноді прокидався й відчував, як вона тремтить поруч. Двічі нас будили крики й плач, що лунали з кімнати Рен. Після смерті Річард продовжував мордувати нас так само, як мордував за життя — велетень, що залишив по собі не так порожнечу, як чорну діру, величезний всемогутній вир, який потроху поглинав усе, що було нашим звичним побутом.

Коли ми боязко вступили в найкоротший місяць календаря, цей побут ліг переважно на мої плечі.

Прибирання в Замку стало моїм головним заняттям на додачу до навчання, репетицій і домашніх завдань. Розкладу я не дотримувався, він залежав від того, коли випадав вільний час, а будівля порожнювала. Такі збіги траплялися зрідка, з великими перервами, і доводилося користуватися нагодою, щойно вона з’являлася, незалежно від того, яким втомленим я почувався.

На другий день лютого я стояв рачки в бібліотеці, нарешті взявшись до справи, яку відкладав тижнями, — ретельно чистив камін. Те, що лишилося від кількох колод, лежало на ґратках, наче купа почорнілих кісток. Я підняв недогарки дуже обережно, адже боявся, що вони просто розсиплються в руках, лишивши кіптяву на килимі. Дровини я поклав у заздалегідь наготований паперовий мішок. Попри нестримну зимову холоднечу, я спливав потом, великі солоні краплі стікали з чола в камін. Коли поліна були надійно загорнуті в мішок, я узяв совок і щітку й почав розгрібати купу попелу, що височіла попід задньою стіною димаря. Прибираючи, я ледь чутно бурмотів Едгарів монолог:

Жахливо буть самотнім у біді,

Бо втіхи не знаходиться тоді.

Але біда з душі буває знята

Присутністю страждаючого брата.[109]

Наступний рядок вилетів з пам’яті, тому я затнувся й сів на п'яти. Що там далі? Пригадати не виходило, тому я заповз глибше в камін і почав монолог наново, заходившись наводити лад. Найщільніша кучугура попелу розвалилася під щіткою, але, коли я став його