М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Чому ні?

Вона посовалася на лавці, глянула на трьох танцюристів за сусіднім столиком, що цмулили біле вино з келихів на високих ніжках. Коли Філіппа схилилася над столом, я інстинктивно повторив цей рух. Наші обличчя тепер опинилися так близько, що пасмо її волосся лоскотало мені чоло.

— Власне, я щойно дивилася Джеймсовс прораховування... — почала вона.

— Що читав? — спитав я. — Він відмовився мені казати.

— Річарда Плантагенета, друга дія «Генріха VI», сцена шоста. «Я змушу Генріха віддать вінець! // В його правлінні — Англії кінець»[107].

— Серйозно? Ллє ж цей монолог такий... Не знаю, агресивний, чи що... Якось не в його стилі.

— Так. Коли він дістався до «Час прийде — Йорк доможеться свого»[108], то ніби раптом став геть іншою людиною, — Філіппа повільно похитала головою. — Ти б його бачив, Олівере. Він мене просто налякав, присягаюся.

Якусь мить я ошелешено мовчав, аж тоді знизав плечима:

— Ну що ж... молодець.

Вона кинула на мене такий скептичний погляд, що я мало не розсміявся.

— Піп, я серйозно, — сказав я. — Джеймс молодець. Він на початку року жалівся мені, що втомився від свого амплуа; у нього широчезний діапазон, йому просто ніколи не давали продемонструвати своїх здібностей, тому що всі провідні ролі завжди отримував Річард. То чого марно зі шкіри пнутися? Л тепер Джеймс має нагоду спробувати щось нове.

Філіппа зітхнула.

— Мабуть, маєш рацію. Бачить бог, хотіла б я теж отримати шанс зробити щось нове.

— Може, цього разу будуть якісь зміни. Адже динаміка інша...

Я невиразно кивнув у кінець столу, де ще півтора місяці тому міг би сидіти Річард. Він перетворився на непозбувну сліпу пляму в полі мого периферичного зору. Та й не лише мого, підозрював я.

— Певно, твоя правда, — промовила Філіппа, відводячи очі. Тепер вона дивилася в бік дверей, але не на щось конкретне, просто в нікуди. — Хай там що, я неабияк здивуюся, якщо Джеймса не призначать Едмундом.

Я не сприйняв це її пророцтво всерйоз (дурень, що вже тут поробиш). Наша розмова рушила в іншому напрямку, наступні дві години минули спокійно, аж тоді з’явилася Мередіт, а з нею — невеличкий сніговий вихор.

— Розподіл вже є. І ви не уявляєте, що там! — виголосила вона, кинувши на стіл аркуш паперу.

Я навіть не встиг спитати, де всі інші.

Ми з Філіппою ледь не буцнулися головами, спробувавши одночасно заглянути до списку; вона аж похлинулася й виплюнула весь сидр через стіл.

— Фредерік гратиме Ліра?

— А Каміло — Олбені? — видихнув я. — Що це за чортівня?

— Це ще не все, — озвалася Мередіт, розмотуючи шарф. — Читайте до кінця, це просто божевілля якесь...

Ми знову схилилися над аркушем, цього разу вже обережніше. Фредерік і Каміло йшли в переліку першими, за ними студенти четвертого курсу, потім третього і насамкінець другокурсники.

Розподіл на «Короля Ліра»:

КОРОЛЬ ЛІР — Фредерік Тісдейл

ОЛБЕНІ — Каміло Варела

КОРДЕЛІЯ — Рен Стерлінг

РЕГАНА — Філіппа Коста

ГОНЕРИЛЬЯ — Мередіт Дарденн

ЕДМУНД — Джеймс Ферроу

ЕДГАР — Олівер Маркс

БЛАЗЕНЬ — Александр Васс

КОРНУОЛЛ — Колін Гайленд

Я кинув читати після Коліна і тепер, роззявивши рота, витріщався на Мередіт.

— Що з ними, в біса, таке?

— А дідько їх знає... — озвалася вона, і далі намагаючись дати раду шалику, який заплутався у волоссі. Я машинально

підняв руку, щоб допомогти, але вгатив зап’ястком об нижню частину стільниці й передумав. — Таке враження, що просто перетасували всіх хлопців, а тоді вирішили, що чіпати ще й дівчат — забагато мороки.

ФІЛІППА: Александр просто здуріє.

Я: Поки що в мене таке враження, що здурів тут я.

МЕРЕДІТ: Олівере, чесне слово, ти поводишся так, наче вони тобі невідь-яку послугу зробили. Ти давно вже на це заслужив.

Її обличчя зникло на мить — облишивши спроби розплутати шалик, вона заходилася знімати його через голову. Філіппа глянула на мене, звівши брови. Я міг би списати тепло, що поволі ширилося всередині, на сидр, але мій кухоль уже давно спорожнів.

Мередіт нарешті впоралася зі своєю проблемою і пожбурила лиходійський шалик на речі Філіппи.

— Ви що тут, лише вдвох? — спитала вона.

— Якийсь час я взагалі сидів сам-один, — відповів я. — Де всі наші?

— Рен після прослуховування повернулася до Замку й відразу лягла, — сказала Мередіт. — Мабуть, не хоче ризикувати знову отримати напад... — так ми почали називати той випадок, коли Рен знепритомніла під час монологу леді Анни.

Що саме з нею тоді сталося, ніхто, мабуть, так і не зрозумів. Лікар, якого викликали з Броудвотера, визначив це як «нервове виснаження». Але діагноз від Александра — «комплекс провини» — здавався мені правдоподібнішим.

— А Джеймс? — спитала Філіппа.

— Сидів на моєму прослуховуванні, але його накрило, — сказала Мередіт. — Психував. Ну, ти в курсі... — ця остання репліка була звернена до мене, хоча я в курсі не був. — Я спитала, чи прийде він до бару. Сказав, що ні, мовляв, хоче прогулятися.

Брови Філіппи поповзли ще вище — так високо, що майже зникли у волоссі.

— У таку негоду?!

— От і я про те. А він