М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— На весняній виставі будуть агенти, — якось по обіді сказала Мередіт, коли ми поверталися зі «Стренда» з порожніми руками — тільки тому, що вже побували там раніше. — А потім буде ще один показ, у травні. Я ще навіть не думала, що саме читатиму, — вона ліктем дала мені штурханця. — Нам з тобою треба зробити спільний етюд. Можемо взяти... Не знаю навіть. Маргарет і Саффолка[105]... — вона підвела голову й спитала легковажно: — А ти б носив моє серце як прикрасу, в коробочці?

— Не знаю. А ти носила б мою голову в кошику, якби її відрубали пірати?

Вона глянула на мене, ніби я геть здурів, аж тоді — на моє полегшення й радість — розсміялася, і сміх її був нестримним і прегарним, наче щойно розквітла тигрова лілея. Коли веселощі вгамувалися, Мередіт глянула на перехожих навколо, що рівним потоком сунули до Юніон-сквер.

— Буде так дивно, — сказала вона вже серйозніше, — коли всі наші тут зберуться.

— Це буде прикольно, — сказав я, замислившись, чи не впише вона нас до себе на тиждень, поки триватимуть покази. А що? Спатимемо на підлозі, наче школярі на піжамній вечірці... — Такий собі тест-драйв. За рік, мабуть, уже всі тут осядемо.

— Гадаєш?

— Ну, ми ж маємо бути там, де Шекспір. Ти й надалі житимеш у батьків?

— Божечки, ні. Мені треба вибиратися звідси.

— Тоді, мабуть, тобі доведеться оселитися в якійсь халупі посеред нетрів Квінса, як і всім нам.

Я схилився до неї, наші плечі стикнулися, і вона якось невпевнено всміхнулася мені.

— Знову туситимемо один в одного на головах, як у Замку?

— А, власне, чому ні?

Усмішка Мередіт згасла, вона похитала головою.

— Як раніше вже не буде.

Я обхопив її рукою за шию, пригорнув до себе й поцілував у скроню. Відчув, як вона зітхнула, видихаючи власний смуток, і втягнув його в себе. Ні, як раніше вже не буде. З цим годі було сперечатися.

У неділю ввечері ми вилетіли назад до «ОТара», першим класом — це був Калебів подарунок. До Замку ми дісталися першими, оскільки заняття розпочиналися тільки в середу. (Я був за це вдячний. Хай там що відбувалося між Мередіт і мною — ми так жодного разу й не говорили про це після нашого невдалого «побачення» в «ШексBEER», — я не готовий був обговорювати це з іншими.) Я відірвав наліпку «Ла-Ґвардії» зі своєї валізи й поставив ту біля ліжка. На мить завмер, дивлячись у куток кімнати, який займав Джеймс. Мої сімейні драми й те, як я зосередився на Мередіт, дали мені змогу на пару тижнів викинути Джеймса з голови. Я казав собі, що той ревнивий розпач, який охопив мене під час «Різдвяної маски», був просто хвилинним божевіллям, побічним ефектом підступної театральної магії. Але, стоячи зараз у Вежі, у кімнаті, де мене зустріла Джеймсова тінь, я відчував, цей розпач знову повільно підкрадається до мене.

На непевних ногах я спустився вниз і провів ще одну ніч із Мередіт — інше мені годі було вигадати.

СЦЕНА ДРУГА

У середу просто зранку на дошці оголошень з’явилося повідомлення про прослуховування в другому семестрі.

Усіх студентів четвертого та другого курсів,

а також вибраних студентів третього курсу просять підготувати двохвилинні монологи для прослуховування

на «КОРОЛЯ ЛІРА».

Нижче висів розклад прослуховувань і репетицій. Першим мав іти Александр, глядачів у нього не було. Потім він мав подивитися монолог Рен, вона — мій, я — виступ Філіппи, сама Філіппа — Джеймсів, а він — Мередіт.

Наступний тиждень ми провели, нашвидку готуючи нові фрагменти до прослуховування. Вибір п’єси всіх нас здивував.

За п’ятдесят років у Деллекері ще жодного разу не бралися за «Ліра», найімовірніше, через те, що (як зазначив Александр) випускати в головній ролі тендітного недолітка ледь за двадцять було б просто абсурдом. Як цю проблему збиралися вирішити Фредерік та Ґвендолін, ми поки що не здогадувалися.

О восьмій вечора в день прослуховування я самотою сидів на нашому місці в «ШексBEER», привертаючи дуже недобрі погляди компаній, яким потрібен був столик. Мередіт щойно пішла, щоб підготуватися до свого виходу, а Філіппа, мабуть, незабаром мала з’явитися. Я подивився її прослуховування — Тамора[106] в неї вийшла просто дивовижна, — і зараз мені страшенно кортіло обговорити розподіл ролей з кимось, хто вже виступив. (Александр і Рен десь поділися.) Я допив пиво, але до бару не пішов: був упевнений, що, варто лише звестися, столик негайно займуть.

На щастя, Філіппу чекати довелося хвилин п’ять, не більше. Її волосся скуйовдив вітер, щоки пашіли від холодних колючок снігу — Надворі хурделило. Коли вона опустилася поряд, я спитав:

— Вип’єш?

— Господи, так... Мені б чогось тепленького...

Я вислизнув з-за столу, поки вона складала на купку свій одяг: шарф, шапку, рукавички й пальто. Приніс із бару два кухлі гарячого сидру, і Філіппа здійняла свій у мовчазному тості, перш ніж зробити великий ковток.

— Мабуть, там уже й пекло замерзло, — промовив я, змітаючи з лави сніг, що впав з її шарфа й шапки.

— Повірю, коли побачу розподіл... — вона витерла липку крапельку сидру з вуст. — Як гадаєш, яким він буде?

— Хочеш, щоб я вгадав? Щодо Ліра — гадки не маю, але Рен точно буде Корделією. Ви з Мередіт — Регана та Гонерилья. Я, мабуть, — Олбені, Джеймс — Едгар, Александр — Едмунд.

— От щодо останнього я б не була