М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

цокаючи зубами від холоду й наново намагаючись зрозуміти, чи не припустився, бува, помилки. До ранку я вже так задубів, що стало все одно, чи правильно чиню, тож негайно купив квиток до терміналу в Нью-Йорку. Майже всю дорогу я проспав, прихилившись до бруднющої шибки. Коли ми нарешті були на місці, я знову зателефонував Мередіт, і вона дала мені адресу у Верхньому Іст-Сайді[103].

Її батьки й старший брат із дружиною знову подалися до Канади. Навіть коли вдома були я, Мередіт і Калеб (середній із трьох нащадків цієї родини, поки що не одружений, який нещодавно бучно відсвяткував своє тридцятиріччя), квартира здавалася порожньою і неторканою, геть-чисто декорації із серіалу. Меблювання тут було дороге, стильне й незручне, усе в сліпучо-білій і тьмяній графітово-сірій гамі. У вітальні загальну естетику часопису для дизайнерів інтер’єрів трохи порушували речові докази того, що у квартирі й справді хтось живе: том «Вогнища марнославства»[104] із загнутими кутиками сторінок, кілька недопитих пляшок вина, пальто від Армані, недбало кинуте на бильце канапи... Єдиною ознакою нещодавнього свята була менора з чотирма недогарками, яка притулилася на підвіконні. («Євреї з нас хрінові», — пояснила Мередіт.)

Її власна кімната виявилася меншою, ніж я очікував, але через високу похилу стелю вона не здавалася тісною. Порівняно з кімнатою Мередіт у Замку тут усе було просто-таки несвітськи охайно: одяг розкладений по шафках і шухлядах, книги рівненько розставлені на полицях за темами. Першим мені впав у вічі туалетний столик. Він був захаращений чорними пухнастими пензликами, гладенькими тюбиками помади й туші, а за рамою дзеркала стирчало стільки світлин, що використовувати те дзеркало за призначенням було майже неможливо. У верхньому кутку знайшлася одна-єдина дитяча фотографія Мередіт з братами (вони змалечку були неймовірно вродливими — темно-руде волосся й зелені очі; на світлині всі троє сиділи як ті лялечки-мотрійки на бампері чорного «мерседеса»), але на всіх інших були ми. Рен із Річардом у чорно-білому гримі під час заняття з пантоміми на другому курсі. Александр у галереї, вдає, буцімто курить одну на двох цигарку з Гомером. Мередіт і Філіппа в куцих шортиках і бюстгальтерах від бікіні розпласталися на мілині біля північного берега озера, наче оце щойно гепнулися гуди просто з неба. Усміхнений Джеймс — усмішка щира, не на камеру! — зніяковіло здійняв руку, затуляючись від об’єктива, а іншою обійняв мене за шию. Я сміюся, не помічаючи, що мене фотографують, а в моєму волоссі заплутався яскравий осінній листочок.

Я стояв і дивився на цей ностальгічний колаж, аж доки в горлі не став клубок.

Озирнувшись через плече на незайману невиразність решти кімнати — гладеньке покривало на ліжку, гола паркетна підлога, — я нарешті усвідомив, яка Мередіт самотня. І не спромігся (як завжди) знайти слова, щоб висловити це своє запізніле розуміння, а тому промовчав.

Три дні ми з Мередіт просто били байдики — читали, розмовляли, не торкаючись одне одного, — а Калеб приходив і йшов, ігноруючи мою присутність. Він майже не бував тверезий і постійно з кимось розмовляв телефоном. Як і сестра, він був такий вродливий, що це здавалося майже несправедливим. Зовні він був дуже схожий на Мередіт, і його риси були якимись ніжними й жіночними — хоча на свій штиб, який не годилося назвати непривабливим. Калеб часто всміхався, але погляд лишався відчуженим, наче його думки постійно були десь далеко. Нам він пообіцяв — хоча ми не наполягали — влаштувати карколомну вечірку на честь Нового року. А Калеб, незважаючи на всі свої недоліки, був людиною слова.

Уже о пів на десяту вечора тридцять першого грудня у квартирі роєм роїлися якісь люди в розкішному святковому вбранні. Я не знав нікого, Мередіт була знайома лише з кількома, а Калеб — щонайбільше із чвертю присутніх. До одинадцятої всі вже налигалися, і ми з Мередіт також, але, коли на кухонному столі почали робити кокаїнові доріжки, ми непомітно вислизнули з дому, прихопивши із собою дві пляшки «Лоран-Пер’є».

На Таймс-сквер, як і у квартирі, було повно-повнісінько люду, і Мередіт вхопила мене попід лікоть, щоб її не відтіснило натовпом. Ми реготали, перечіпалися за щось, пили рожеве шампанське просто з горлечка, аж доки пляшку не конфіскував роздратований поліціянт. Сніг падав нам на голови й плечі, неначе конфеті, сніжинки заплутувались у віях Мередіт. Вона сяяла вночі, неначе самоцвіт — яскравий і бездоганний.

Я з п’яних очей так їй і сказав, й опівночі ми поцілувалися, стоячи на розі, — одна з мільйонів пар, які тоді водночас цілувалися на Мангеттені.

Ми тинялися містом, поки шампанське не вивітрилося, а самі ми не почали замерзати, а тоді незграбно почимчикували назад до квартири. Там було темно й тихо, останні з гуляк влаштувались у вітальні — чи то спали, чи то були надто під кайфом, щоби поворухнути бодай м’язом. Ми нишком прокралися до кімнати Мередіт, стягнули із себе мокрий одяг і скрутилися, обійнявшись, під ковдрою на її ліжку. Спроба зігрітися повільно, але передбачувано перетворилася на нові й нові поцілунки, відтак на поступове роздягання, обережні доторки, а тоді врешті-решт на секс. Уже опісля я все чекав, що мене накриє відчуття провини, тиснутиме потреба перепросити в Річардового привида. Але цього разу, коли я був майже готовий розплющити очі й побачити, як він височіє наді мною, привид відмовився з’являтися. Натомість тінь на стіні чомусь перетворилася на Джеймса, якому геть не було що робити в цій кімнаті й у моїх думках тієї миті. Усередині піднялася лють, але, перш ніж вона вдарила мені в голову, Мередіт поворухнулася, підсунулася ближче — і видиво розвіялося. Я полегшено видихнув, мені майнуло, що Мередіт спромоглася вирвати мене з якогось тривожного напівсну. Пучками пальців я окреслив її плече, гладенький вигин талії, мене заспокоювала ця м’якість і жіночність. Її голова лежала в мене на грудях, і я замислився, чи відчуває вона той самий нетривкий спокій, що тоді раптом огорнув мою збаламучену душу.

Наступні три дні проминули приблизно так само. Надвечір ми налигувалися, терпіли Калеба, скільки вистачало снаги, а тоді разом падали в ліжко. Удень ми гуляли Нью-Йорком, збували час і тринькали гроші родини Дарденнів у книгарнях, театрах і кав’ярнях, розмовляли про життя після Деллекера, нарешті усвідомивши, що до цієї миті — усього