М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Гаразд.

— Ти, мабуть, встигаєш тут усе добре роздивитися, поки прибираєш, — промовив він. — Якщо знайдеш щось незвичайне... Скажімо так: я не проти про це дізнатися.

Пауза — геть-чисто сценарний ритм у п’єсі.

— Гаразд, матиму на увазі.

Колборнів погляд на мить затримався на мені, а тоді детектив повільно рушив кімнатою до сходів, де й зупинився.

— Обережніше, Олівере, — застеріг він. — Я вже казав, ти мені подобаєшся. І... давай я скажу так, щоб до тебе точно дійшло. Якась гнилизна в Данськім. королівстві[111]...

На цьому він пішов, усміхаючись самими кутиками вуст, сумовито й насмішкувато водночас. Я стояв нерухомо, поки під його кроками рипіли сходи, і тільки коли почув, як грюкнули вхідні двері, розтиснув у кишені кулак. Закривавлений клапоть став геть пожужмлений і вологий від поту.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Я дав Колборнові п’ять хвилин фори, бо не хотів, щоб він побачив, як я вийду із Замку. Тоді запхав усе причандалля для прибирання назад під раковину, одягнув куртку, рукавиці й вийшов крізь чорний хід. Усю дорогу до ДИМу я здолав бігцем, відчуваючи, як паморозь хрускотить у мене під ногами. Коли дістався до корпусу, руки й ноги в мене затерпли, а очі сльозилися від шпаркого лютневого вітру.

Я увійшов через бічні двері й нашорошено прислухався. У залі був третій курс, який насилу брав приступом другу дію «Двох веронців». Сподіваючись, що не натраплю на когось за лаштунками, я поквапився до сходів і, перестрибуючи через дві сходинки й ковзаючи долонею по бильцях, помчав до підвалу.

Під Театром Арчибальда Деллекера з усіма його бічними коридорами й аванзалами було просторе підвальне приміщення. Зазвичай до цього тьмяно освітленого лабіринту з низькою стелею наважувалися поткнутися хіба представники технічних служб — щоб витягти старий реквізит і меблі, які ще бозна-коли визнали непотрібними й прирекли на вічне зберігання.

Я не збирався туди йти, навіть думки про це не спадало — аж доки не здолав пів шляху до ДИМу. Спершу мені просто хотілося опинитися якнайдалі від Замку. Але, проминувши два чи три напівтемні коридори, захаращені театральним мотлохом, зрозумів, що випадково знайшов просто-таки геніальне рішення. Ніхто й ніколи не зможе тут нічого знайти — навіть якщо знатиме, що саме шукати. Незабаром я натрапив на затягнутий павутинням куток, де до стіни втомлено притулилася секція шафок (мабуть, десь таку вісімдесяті їх прибрали з проходу за задником сцени). Іржа стікала із зябр на їхніх боках, наче стара висохла кров, і сповзала через роззявлені го-строкуті дверцята. Кращого місця годі було знайти.

Я відсунув з дороги бувалий у бувальцях столик на козлах і заходився продиратися крізь купу сміття. На дверях першої шафки висів замок, його дужка була вкрита плямами іржі, наче хворий зуб. Я зняв його, щосили потягнув за ручку й вилаявся так голосно, наскільки стало снаги, коли дверцята раптом розчахнулися й вгатили мені по гомілці. Шафка була порожньою, якщо не зважати на щербатий кухоль із вицвілим гербом Деллекера й кільцем чорного кавового осаду на денці. Я запхав руку до кишені й намацав клаптик тканини, який знайшов у каміні. Примружився, роздивляючись його в тьмяному світлі, і лиховісна червона пляма витріщилася на мене у відповідь. Я навіть не був упевнений, що це справді кров, але власна параноя нагадала про день відправи за Річардом, коли я заскочив Філіппу на самоті біля каміна. Цю думку я з острахом відкинув. На дверях бібліотеки не було замків, тож зробити це міг будь-хто з нас. Повітря в підвалі несподівано здалося мені крижаним. Будь-хто з нас міг зробити... що саме? Мене раптом почало нудити. Кортіло якнайшвидше прибрати клапоть геть з очей. Я нахилився й заштовхав його до кухля. Якщо хтось і знайде його тут, то вирішить, що не просто ганчірка — замащена фарбою, гримом чи ще чимось таким, цілком і повністю безневинним. На мою думку, так воно й було. Я дорікав собі за нервозність. Александр має рацію: якщо ми не триматимемо себе в руках, усе піде шкереберть. Я затраснув дверцята, а відтак задумався. Комбінації замка я не знав. Повертатися сюди не хотілося, але про всяк випадок я залишив замок не замкненим — він просто висів на дужці.

Я посунув стіл назад, на його колишнє місце перед шафками, сподіваючись, що більше нікому не спаде на думку його рухати, що ніхто навіть не дізнається, що я сюди навідувався. Відступив на крок, постояв, дивлячись на коліщатко замка, на крихітну щілину між корпусом та дужкою. Які ж це тортури — неухвалені рішення...

СЦЕНА П’ЯТА

Дорогою з підвалу я заблукав, а тому спізнився на початок бою. Джеймс, Каміло і троє другокурсників уже чекали.

— Перепрошую, — сказав я. — Вибачте, я просто забув про час.

— Де ти був? — спитав Джеймс із якимось химерним непроникно-невиразним обличчям.

Мене охопило нестерпне бажання поставити йому те саме запитання, але ж не привселюдно!

— Пізніше поговоримо, — втрутився Каміло. — У нас достолиха роботи, а часу обмаль. Ви двоє проганяли цю сцену на вихідних?

Я глянув на Джеймса, і той, перш ніж я встиг відповісти, промовив:

— Так.

Сам я нічого сказати не встиг.

Насправді ми прогнали цю сцену лише двічі, бо більшу частину суботи й усю неділю Джеймса в Замку не було.

— Тоді починайте, — наказав Каміло. — З тієї миті, коли Едгар кидає виклик.

Контури декорації «Ліра» були позначені на підлозі синім тканинним скотчем. Рішення, до речі, було цікаве: авансцена переходила в подіум, який тягнувся центральним проходом просто до зали. Ми називали його Мостом; за планом, він мав бути метр двадцять заввишки.