в якій разом граються, разом і лишаються? Його відправили в «Ґейдж Пойнт» — своєрідне поєднання клініки для залежних, закладу соціальної адаптації та психіатричної клініки в окрузі Генкок — за звинуваченнями в грубому сексуальному насильстві, а через чотири роки, коли йому було дев’ятнадцять, випустили, ніби як вилікували. Це було в 1973 році. Другу половину 1975-го й більшу частину 1976-го він провів в Оґасті, в тамтешньому інституті психічного здоров’я. Це сталося внаслідок Жуберового періоду Веселощів із тваринами. Рут, я розумію, що, мабуть, не варто про таке жартувати, — ти подумаєш, що я жахлива людина, — але, правду кажучи, я не знаю, як іще реагувати. Іноді мені здається, якщо я не пожартую, то почну плакати, а якщо почну плакати, то не зможу зупинитися. Він запихав котів у сміттєві урни, а тоді розривав їх на шматки великими петардами, їх ще банкорозривними називають. Ось таким він займався… а ще час від часу, мабуть, коли йому набридала рутина, Жубер міг прибити якогось песика до дерева. У 79-му його відправили в «Джуніпер Гілл» за зґвалтування й осліплення шестирічного хлопчика. Цього разу мало б бути назавжди, але коли справа стосується політики в інституціях штату, особливо психіатричних, — думаю, буде чесно сказати, що нічого не буває назавжди. Випустили його в 1984-му, знов оголосивши «вилікуваним». Брендонові — і мені також — здається, що цей другий випадок одужання більше стосується скорочень бюджетних видатків на психіатричні заклади, а не якихось чудес сучасної науки чи психіатрії. У будь-якому разі, Жубер повернувся в Моттон, де жив з мачухою та її чоловіком, і штат забув про нього… зате видав посвідчення водія. Жубер склав практичний екзамен і отримав права цілком законно (мені це здається чи не найнеймовірнішим з усього), а десь із кінця 1984 — початку 1985 року почав ними користуватись у вояжах по місцевих цвинтарях. Хлопець він був зайнятий. Узимку мав склепи й мавзолеї, восени вламувався в сезонні табори й будинки по всьому західному Мейну, забирав усе, що йому подобалося, — «моє добро», пам’ятаєш, так. Судячи з усього, йому вельми подобалися фотографії в рамках. На горищі будинку на Кінгстон-роуд знайшли аж чотири ящики таких. Брендон каже, що їх досі рахують, але загальна кількість буде, мабуть, понад сім сотень. Неможливо сказати, наскільки батя-мамка брали участь у всьому цьому, перш ніж Жубер вирішив їх порішити. Мабуть, досить активно, бо сам наш герой не докладав жодних, навіть найменших зусиль, щоб приховати свою діяльність. Що стосується сусідів, то в них, здається, гасло: «Вони свої рахунки платили й до нас не лізли. Наша хата скраю». У цьому ховається якийсь страшний ідеал, правда? Новоанглійська готика, як написали б у «Журналі психіатрії відхилень». У підвалі знайшли ще один плетений ящик, більший. Брендон дістав ксерокопії фотографій, які зробили поліцейські, але спочатку вагався, чи показувати їх мені. Ну… це насправді дуже м’яко сказано. Це був один-єдиний випадок, коли він піддався спокусі, яка, здається, переслідує всіх чоловіків. Ну, ти розумієш, про що я: вирішив зіграти Джона Вейна. «Поїхали, панянко, просто дивіться перед собою в пустелю, поки ми проїдемо повз усіх цих мертвих червоножопих. Я вам скажу, коли закінчиться»[87]. — Я готовий прийняти, що Жубер, мабуть, таки був з тобою в будинку, — сказав Брендон. — Якби я навіть не припустив таку думку, то був би наче страус із головою в піску. Усе сходиться. Але скажи мені таке, Джессі: чому ти продовжуєш? Що це взагалі тобі дасть? Я не знала, як відповісти, але знала одне: я вже не зроблю ситуацію гіршою, ніж зараз. Тож не поступалася, доки Брендон не зрозумів, що ця мала панянка не збирається лізти в диліжанс, доки гарненько не роздивиться мертвих червоножопих. І я подивилася фотографії. Найдовше дивилася на фото зі значком «ПОЛІЦІЯ ШТАТУ, РЕЧОВИЙ ДОКАЗ № 217» у кутку вгорі. Це було наче дивитися відеокасету, на яку записали твій найгірший кошмар. Там стояв плетений кошик, відкритий, щоб фотограф зняв його вміст, а саме — гори кісток із дикою колекцією ювелірних прикрас: якісь дешеві, якісь цінні, якісь крадені з літніх будинків, а інші, безсумнівно, зняті з холодних рук трупів у містечкових склепах. Я роздивлялася ту фотографію, одночасно показну і певним чином відверту, якими поліцейські фото завжди й бувають, і ніби знов опинилася в будинку біля озера — це відбулося миттю, без жодної затримки. Я не просто пригадала це, розумієш? Я опинилася там, прикута й безпорадна, дивилася, як по вищиреному обличчі літають тіні, чула власний голос, що просить його не лякати мене. А тоді він нахиляється до кошика, не відриваючи від мене шалених очей, і я бачу, як він — як воно — тягнеться покрученою, спотвореною рукою, бачу, як рука починає перемішувати кістки й прикраси, та чую звук, ніби брудні кастаньєти. І знаєш, що мордує мене найбільше? Я думала, що то мій батько, що це мій тато повернувся з мертвих, щоб завершити те, що хотів завершити ще давно. — Уперед, — сказала я йому. — Уперед, але пообіцяй, що потім мене звільниш. Просто це пообіцяй. Думаю, Рут, якби я знала, хто він насправді, то сказала б точнісінько ті ж слова. Думаю? Та я знаю, що те саме сказала б. Розумієш? Я б дозволила йому запхати в мене свій член — член, який він пхав у гнилі горлянки мерців, — тільки б він пообіцяв, що мені не доведеться вмирати собачою смертю від судом і конвульсій, яка чекала на мене. Тільки б пообіцяв ЗВІЛЬНИТИ МЕНЕ.
Джессі на секунду спинилася, бо дихала так важко й швидко, що мало не захекувалася. Вона глянула на слова на екрані — на неймовірне, невимовне зізнання на екрані — і відчула раптовий потужний потяг їх стерти. Не тому, що соромилася, що Рут це прочитає. Соромилася, але річ не в тому. Їй не хотілося розбиратися з ними, а вона припускала, що як не видалити, то доведеться саме цим і займатися. Слова вміють створювати власні вимоги.
«Лише якщо виходять з-під контролю», — подумала Джессі й потяглася вбраним у чорне вказівним пальцем правої руки. Вона торкнулася клавіші «ВИДАЛИТИ» — насправді радше погладила її, — а тоді відібрала руку. Це ж правда, хіба ні?
— Так, — процідила вона тим же бурмотливим голосом, який так часто використовувала протягом годин у неволі, але цього разу розмовляла не з Господинькою чи Рут у себе в голові. Джессі повернулася до самої себе, і для цього не довелось іти якимись манівцями. Мабуть, це прогрес. — Так, це правда, так.
І жодних «але», тож хай допоможе їй Господь. Вона не видалятиме правду, якою б гидкою та не здавалася людям, включно з нею самою, між іншим. Вона її залишить. Може, зрештою й вирішить не надсилати листа (Джессі вагалася, чи взагалі чесно це надсилати, обтяжувати жінку, яку вона стільки років не бачила, такою порцією болю й божевілля), але ті слова вона не видалить. А це означає, що краще вже закінчувати, тепер, швидко, доки її не покинули залишки відваги й сили.
Джессі нахилилася вперед і продовжила набирати текст.
— Є одна річ, яку треба запам’ятати й прийняти, Джессі: нема жодних емпіричних доказів. Так, я знаю, що зникли твої персні, але щодо них ти могла мати рацію тоді
