вперше: їх міг забрати якийсь крадькуватий коп, — сказав Брендон. — А доказ № 217? — запитала я. — Плетений кошик? Він стенув плечима, і в мене стався несподіваний спалах розуміння, який поети називають прозрінням. Брендон тримається за можливість, що плетений кошик — це просто збіг. Це нелегко, але простіше, ніж прийняти все інше, насамперед той факт, що такий монстр, як Жубер, міг дійсно торкнутися життя людини, яку він знає й любить. Того дня на обличчі Брендона Мілерона я побачила просту річ: він ігноруватиме цілу пачку непрямих доказів і зосередиться на відсутності емпіричних. Він триматиметься за думку, що все це відбулося просто в мене в уяві, вважатиме, що справа Жубера пояснює особливо чітку галюцинацію, яка сталася зі мною, коли я лежала на ліжку прикута. І за цим здогадом пішов наступний, навіть зрозуміліший: я теж можу так зробити. Я можу зрештою повірити, що помилялася… але якщо це мені вдасться, моє життя буде зруйновано. Голоси почнуть повертатися, не лише твій, Періжечків чи Нори Калліґан, але й голоси матері, сестри, брата, дітей, з якими ми дружили в школі, людей, з якими я бачилася хвилин десять у прийомній поліклініки чи ще бозна-яких інших. Думаю, більшість із них будуть ті страшні голоси НЛО. Я не могла цього витримати, Рут, бо через два місяці після свого важкого періоду в будинку біля озера пригадала багато такого, що роками придушувала. Думаю, найважливіший спогад повернувся в період між першою і другою операціями на руці, коли я майже постійно була під препаратами (це так по-лікарняному називають «по самий гузир накачана наркотою»). Спогад був такий: десь протягом двох років між днем затемнення і днем народженням мого брата Вілла — коли він під час гри в крокет зробив мені нижній ляпанець — я ледь не постійно чула ті голоси. Може, Віллів учинок зіграв роль якоїсь жорсткої випадкової терапії, думаю, таке можливо. Кажуть же, що наші предки відкрили приготування їжі після того, як спробували те, що залишилося після лісових пожеж? Хоча, якщо якась вдало-випадкова терапія й відбулася того дня, я собі думаю, що її причиною стало не те, що зробив Вілл, а те, що за це я замахнулася й заліпила йому по обличчі… і наразі це вже не має значення. Важливо те, що після того дня на терасі я два роки ділила простір у голові з якимсь хором шепотів, купою голосів, які судили кожне моє слово й дію. Одні були добрі й підтримували, але більшість належали людям, що боялися, бентежилися, вважали, що Джессі — нікудишній тягар, який заслуговує на кожнісіньку прикрість, що з нею трапляється, а також мусить двічі платити за все добре, що з нею стається. Два роки я вислуховувала ті голоси, Рут, і коли вони припинилися, я про них забула. Не поступово, а всі одразу. Як таке могло бути? Не знаю, і якщо дуже чесно сказати, мені однаково. Може, було б і не однаково, якби від зміни стало гірше, але ні — стало невимовно краще. Два роки між затемненням і днем народженням Вілла я провела в якомусь стані фуги, у якому моя свідомість розбивалася на численні сварливі фрагменти, а справжнє прозріння було ось яке: якщо я поступлюся милому й приязному Брендонові Мілерону, то опинюся прямісінько там, де була, на в’їзді в Дурка-лейн, поруч із Шиза-бульваром. І цього разу поряд не буде молодшого брата, який би провів жорстку шокову терапію. Цього разу все доведеться робити самій, так само як я сама здирала з себе ті срані Джералдові наручники. Брендон спостерігав за мною, намагаючись оцінити наслідок своїх слів. Мабуть, йому не вдалося, бо він повторив це знову, цього разу трішки переформулювавши: — Зрозумій, що, як би це не виглядало, ти можеш помилятися. Думаю, тобі краще змиритися з тим, що ти ніколи точно не знатимеш, так це було чи не так. — Ні, не краще. Він підняв брови. — Все одно є чудова можливість дізнатися точно. І ти мені з цим допоможеш, Брендоне. Він уже почав був усміхатися тією геть неприємною усмішкою, про наявність якої у своєму репертуарі він, мабуть, і не відає; яка ніби говорить, що й жити з ними неможливо, і застрелити шкода. — Овва? І як же я це зроблю? — Поведеш мене подивитися на Жубера, — сказала я. — О ні, — відповів він. — Саме цього, Джессі, точно не буде — це абсолютно неможливо. Я не переповідатиму тобі годину біганини по колу, що відбулася далі, розмову, яка в певний момент деградувала до настільки інтелектуально глибоких заяв, як «Джесс, ти здуріла» та «Припини керувати моїм життям, Брендоне». Я думала про те, щоб помахати йому перед носом дрючком преси — єдиним, стосовно чого я була певна, що це змусить його прогнутись, — але зрештою не довелося. Вистачило заплакати. З одного боку, коли я це пишу, то почуваюся неймовірно підлою людиною, а з іншого боку — ні. Я в цьому бачу просто ще один симптом того, що неправильне в усіх цих танцях із бубном між хлоп’ятами і дівчатами. Бачиш, Брендон не до кінця повірив, що я серйозно, доки не розплакалася. Щоб хоч трішки скоротити цю довгу історію, переказую швидко, Брендон сів за телефон, зробив чотири-п’ять коротких дзвінків, тоді повернувся з новиною, що Жубера наступного дня притягуватимуть до районного суду округу Камберленд за кількома другорядними звинуваченнями — здебільшого крадіжки. Він сказав, якщо я не жартую (і якщо в мене є капелюх із вуаллю), то він може відвезти мене туди. Я одразу погодилась, і хоча з Брендонового обличчя було видно: він вважає, що я роблю, мабуть, найбільшу помилку в житті, — слова він дотримав.
Джессі знову спинилась, а коли продовжила набирати текст, то робила це дуже повільно, крізь екран заглядаючи в учорашній день, коли шість дюймів снігу ще були тільки гладенькою білою загрозою в небі. Вона побачила на дорозі перед собою блакитні мигалки, відчувала, як сповільнюється Брендонів «бумер».
На слухання ми заїхали пізно, тому що на І-295 — міській об’їзній — лежала перевернута вантажівка. Брендон цього не сказав, але я знаю: він сподівався, що ми заїдемо запізно, коли Жубера вже відведуть у його камеру в кінці максимально захищеного крила окружної тюрми, проте охоронець біля входу в судову залу сказав, що засідання ще йде, хоч і завершується. Брендон відчинив мені двері й одночасно нахилився, щоб просто у вухо пробурмотіти: — Джессі, опусти вуаль і не піднімай. Так я і зробила, а Брендон поклав руку мені на талію й провів усередину. Судову залу…
Джессі спинилася, визирнула у вікно на присмерковий день широкими сірими порожніми очима.
Пригадуючи.
38
Судову залу освітлюють такі висячі скляні кулі, які в Джессі асоціюються з дешевими універмагами з її молодості, і тут сонно, наче в класній кімнаті в середній школі під кінець зимового дня. Ідучи вперед проходом, Джессі відчуває дві речі: Брендонову долоню, що досі торкається вигину її талії, а також вуаль, яка, наче павутина, лоскоче їй щоки. Від цього всього вона почувається дивно, ніби наречена.
Перед суддівською ложею стоять двоє адвокатів. Суддя нахилився вперед, дивиться на їхні повернуті вгору
